Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Він буде кошеням? — спитала Берті. — Чи дорослим котом?

— Мабуть, кошеням, — відповів Тедді. Це логічно.

— Якщо ми його знайдемо, — нахмурилася Берті, — то він житиме у нас?

— Мабуть, ні, Тінкерові це не сподобається.

Що бідаха Сонні робив увесь цей час?

Його послали в школу, «не встиг його батько захолонути і лягти у землю», пояснила місіс Керріч. Навіть її черстве серце трохи розм’якло, коли вона побачила, як від Сонні вимагають, щоб він робив своє, мовби нічого й не сталося. Він витримав у школі три дні, перш ніж бабусю попросили забрати хлопця.

— Та він як здичавів, — повідомив завідувач. — Кусається, штурхається, репетує, з усіма б’ється. Він зубами вирвав шмат м'яса з руки виховательки. Ніби його вовки виростили.

— Філіпа виростила його мати — що, боюся, фактично те саме. Боюся, ніхто ніколи не намагався прищепити йому дисципліну.

Баба повернулася до Сонні — так, розмова відбувалася у його присутності, містер Гречність щулився в нього при боці — і спитала:

— Ти можеш щось сказати на свій захист?

А що він міг сказати? Його почали цькувати, щойно він переступив поріг школи. Насміхалися над батьковою смертю, над його вимовою (недостатньо витонченою), над його незнанням Ч-П-А [6] Читання, письмо й арифметика як основи шкільної освіти. — Прим. пер. (хай би що це значило), над усім, що могли використати проти нього. Його ні на мить не лишали у спокої — щипалися, штовхалися, робили кропивку. Двічі стягували його сірі фланелеві шорти в туалеті, якось один хлопець вихопив лінійку і сказав: «Засунемо йому в зад», — мабуть, спинило його тільки те, що вихователька відкрила двері й погукала: «Погралися й годі, хлопчики». («Це нормальні витівки, у школах для хлопчиків так завжди», — сказав завуч).

І весь цей час його не полишали спогади про те, що сталося на переїзді (відтоді він дізнався назву цього місця). Він зумів вирватися батькові з рук в останню мить, а решту поглинуло сум’яття нестерпного шуму і швидкості. Він відсахнувся від потяга й не бачив, що сталося з Домініком, але здогадатися нескладно. Він із землі бачив колії, бачив, як потяг спиняється — далеко-далеко. Здається, він лишився неушкоджений, лише кілька подряпин отримав, але вирішив лишитися на місці і вдати, що спить. Наслідки того, що сталося, будуть надто страшні, не хоче він із ними розбиратися.

Поліцейський підняв його і відвіз до лікарні. Заплющивши очі, Сонні відчував жорстку тканину поліцейської форми — він пригорнувся щокою до грудей поліцейського.

— Усе гаразд, синку, — сказав поліцейський, якого він уже любив.

— Я знаю, те, що сталося з його батьком, — це страшна трагедія, — сказав завуч (це й зі мною сталося, — подумав Сонні), — я вірю, що він загинув героєм, — (баба стримано кивнули, приймаючи комплімент), — але ж ви розумієте, такі хлопці…

Він не договорив, тож Сонні лишалося тільки здогадуватися, що ж то він за хлопець. Звичайно, поганий — це можна й не казати. Виявляється, він погубив свого батька. Як? Як він це зробив? Як?

— Канєшно, ти ж був із батьком, — сказала місіс Керріч. — Якби тебе там не було, то і його б там не було, нє? На тому переїзді. І він пожертвував собою заради тебе, нє? Щоб витягти тебе з-під того потяга?

Що, правда? — подумав Сонні. Це суперечило його розрізненим зболеним спогадам, але хіба він у тому тямиться? («Ні», — сказали баба). Виявляється, саме на такій версії подій врешті зупинилося слідство. Батько виштовхнув його з-під потяга. Шокований водій (який пішов на лікарняний, а потім на пенсію після «нещасного випадку») повідомив:

— Усе сталося так швидко. Той чоловік — містер Вілльє — здається, боровся із хлопчиком на переїзді. Здається, той чоловік — містер Вілльє — хотів відтягти його вбік. Він штовхнув хлопчика на безпечну відстань, але в нього самого не стало часу вибратися.

Патологоанатом сказав, що героїзм і жертовність містера Вілльє заслуговують на найвищу похвалу.

Місцева газета написала: «Батько героїчно порятував сина». На роботі Тедді послав асистента знайти мікрофільм: прочитав і статтю, і звіт слідства. Неконтрольований переїзд, потяг о 3-30 до Норвіча і так далі. Місцевий митець Домінік Вілльє. Томас Дарнлі, садівник і помічник у маєтку Джордан, де живе хлопчик, повідомив, що той має вади розвитку й «дуже любить поїзди».

— Господи, — пробурмотів Тедді.

Ніхто так і не озвучив правди: що Домінік покінчив життя самогубством, задурений коктейлем із ЛСД і дефективної біохімії мозку, і що він хотів забрати з собою ще й сина. На думку Тедді, це значно імовірніший сценарій, ніж те, що Домінік не встиг вискочити з-під потяга.