Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Я на наступному тижні виходжу заміж, хочеш приїхати?

Колись уздовж під’їзної алеї маєтку, як вартові, височіли в’язи, проте зараз від них лишилися самі погнилі корчі. Та сама біда років десять тому спіткала Еттрінґем-Голл, проте там замість в’язів висадили дуби. Тедді здавалося, що садити дуби — акт віри у майбутнє. Він хотів би посадити дуб. Він повернувся до Еттрінґем-Голлу за багато років, у 1999-му, під час «прощального турне» з Берті. Його перетворили на «рустикальний готель». Вони випили там у барі й непогано повечеряли в ресторані, але зупинилися у дешевшому готельчику в селі. Та то й не село вже було — Лисячий закут і Галки обросли новими дорогими заміськими садибами. «Будинки футболістів», — кинула Берті. Збудували їх на лузі. Від льону й сокирок, жовтецю й дикого маку, смілок і королиць не лишилося й сліду.

Зміни засмутили Тедді більше, ніж він очікував, та й Берті, бо вона розуміла, що це місце, якого вона не знала й ніколи не знатиме, якоюсь мірою зробило її такою, як вона є. Вона хотіла постукати у двері Лисячого закута і попросити у нинішніх власників дозволу зайти, але всюди були електричні ворота з камерами, й коли Берті подзвонила, ніхто їм не відповів. Тедді відчув величезну полегшу. Навряд чи він зумів би переступити той поріг.

— Це голландська хвороба в’язів, — пояснював Тедді, доки вони їхали до маєтку. — Вона згубила всі ці в’язи.

— Бідні дерева, — сказала вона.

На відміну від Еттрінґем-Голлу, тут полеглі в’язи ніхто не замінив, що породило сумовитий краєвид, мовби маєтком прокотилася війна. Занедбаність кинулася у вічі ще до того, як вони сягнули порога. Віола, мабуть, переоцінила статки Вілльє, навіть ремонт даху в такому місці влетів би у копієчку.

Тедді картав себе: може, якби він сам привіз Сонні сюди, то зрозумів би, наскільки Вілльє занепали і матеріально, й духовно. Натомість на початку канікул Домінік і його мати приїхали по хлопця.

— Добрий день, Антоніє, — доброзичливо привітався Тодд, простягаючи руку, яку вона стисла слабкою холодною клешнею: тільки кинула «містер Тодд» і навіть не підняла на нього погляд.

— Будь ласка, називайте мене «Тед».

«Антонія» поначеплювала перстенів із діамантами, потьмянілими від бруду. Коли народилася Віола, він подарував Ненсі перстеника з діамантом — доволі скромного, — а вона сказала, що нелогічно розкидатися обручками, раз вони вже побралися («post facto»); утім, під час війни їм було не до нормальних заручин, тож він хотів подарувати їй символ віри в їхнє спільне майбутнє. Попри певний скепсис, вона визнала, що жест зворушливий. Ненсі щотижня чистила перстеника щіточкою і зубною пастою, щоб завжди виблискував. Він зберіг перстень для Віоли й подарував на двадцять перший день народження, але не пригадував, щоб вона його колись надягала.

Того дня стало ясно, що Домінік або прийняв якийсь галюциноген (мабуть, ЛСД), або безумний, як капелюшник.

— Пиріг! — вигукнув він, потираючи руки, коли Тедді розклав скибки на тарелі. — Ти диви, ма!

Він схопив три кусні й побрів геть, лишивши Тедді й Антонію самим знаходити спільну мову.

— Хочете чаю, Антоніє? — запропонував Тедді, цілком свідомий того, як її дратує звертання по імені. Проте йому здавалося важливим показати, що вони — рівноправні родичі вертлявого дитинчати, яке ледве терпіло їхнє товариство.

Сонні та Берті здиміли, щойно відвідувачі вийшли з машини, і Тедді ледве заманив Сонні назад у вітальню. Хлопчикові не сиділося на місці, і не минуло кількох хвилин, як його свіжо-представлена бабуся вже покрикувала «Сиди рівно» і «Перестань стрибати на дивані». Тедді вже тоді зрозумів, що не можна його відпускати з цією жінкою, але ж усе одно відпустив.

— Що вам до чаю? — гречно спитав він.

— Я п'ю китайський чай, не міцний, трошки лимона.

— Перепрошую, в мене тільки англійський «Рінґтонс», але листовий, не з пакетиків.

— Піду подивлюся, чи собаки в порядку, — сказала Антонів, рвучко встала й відставила свою чашку та блюдце, навіть не доторкнувшись до чаю. — Вони лишилися в машині, — додала вона, коли Тедді розгублено подивився на неї.

Він собак не помітив. «Собаки», — повторив він Сонні, і той пожвавішав. Сонні любив собак.

— Може, підеш із бабцею подивитися на собак? — спитав Тедді і зауважив, як вона здригнулася при слові «бабця».

І він усе одно відпустив хлопчика з нею!

— Меа culpa, — пробурмотів він, коли вони з Берті під'їхали до дверей маєтку. Там не було жодних ознак життя — ані собак, ані Антонії, ані Сонні. Тедді зітхнув: — Будемо, Берті, сподіватися, що хтось нам заварить чаю.