Кейт Аткинсон - Руїни бога

— От лишенько, знов те саме. Він знов за своє взявся.

Перед ними не з'явилося ані бекону, ані яєчні, що анітрохи не здивувало Сонні, який був знайомий із вмістом комірчини краще, ніж більшість, бо часто туди прокрадався, аби знайти щось поїсти. Запаси були курам на сміх — солоний огірок, холодна картоплина, ото й усе. Інколи він нервово тер пальцем внутрішню сторону банки з варенням. У Місіс Керріч був соколиний зір.

Домінік, здається, одразу забув про яєчню з беконом і натомість закурив. Баба теж багато палила — стіни маєтку Джордан були трошки пожовклі. У Домініка були червоні очі, він вертівся, ніби його якась муха вжалила.

— Ходімо, Філ, — сказав він, не встиг Сонні навіть заглитати кашу. — Час рушати.

Вони брели багато годин, підживившись самим лише старим, підплавленим батончиком «Марс», який Домінік розламав і поділив на двох. На початку подорожі він з'їв кілька рожевих таблеток — показав їх Сонні на відкритій долоні і посперечався сам з собою, чи не поділитися із сином.

— Може, четвертинку? Ото в малого приход буде…

Проте врешті вирішив не давати, а то «вовчиця» його «зі світу зжене».

Вони попили із зеленкуватого ставка — Домінік сказав, що це чарівне джерело, над яким живе цариця-муха із рубіновими очима:

— Якщо придивишся уважніше, то побачиш.

Нічого Сонні не побачив, що сприкрило батька. Вони знову рушили, батько й далі торочив щось про ту муху. Сонні вже стомився. Пригода йому не подобалася.

— Я стомився, — сказав Сонні. — Може, перепочинемо?

Його непокоїло, як вони дістануться назад до маєтку. Не пішки ж? Вони йшли багато кілометрів, ноги тремтіли від утоми. Дідусь Тед узяв би його на плечі і сказав: «Ух, я вже застарий для такого».

— Тобі зарядка корисна, — сказав Домінік, простуючи далі. — Ходімо.

Обличчя Сонні пекло. Треба було надягнути панамку й намаститися кремом від сонця. Йому хотілося пити, але більше ставків не траплялося, ані зелених, ані ніяких. Сонні раптом зрозумів, що при ньому немає справді відповідальних за нього дорослих. Батько насправді теж малий. У грудях стислося від жаху. Він був у небезпеці.

Вони дійшли до лісу, що вже полегша, бо там хоч була тінь, а Сонні знайшов дику малину — жахливо кислу, та й то хліб.

Вони весь час зупинялися, щоб Домінік помилувався гіллям папороті чи попросторікував про пташиний спів:

— Ти це чуєш? Господи, чи ти це чуєш, Філ?

Угледівши величезний мухомор, Домінік упав на коліна й витріщився на гриб. Мухомор заворожив його, здається, на багато годин, і Сонні сказав «Може, підемо?», бо йому в животі бурчало, мабуть, від кислої малини, але Домінік почав вистрибувати й волати:

— Господи, господи, як же я раніше не розумів… мухомори! Мухомори, муха з рубіновими очима — вони пов’язані!

— Бо грибами мух морять? — припустив Сонні.

— Бо та муха — цариця мухоморів, це її таємниця. Це може все змінити. Тепер ми володіємо таємним знанням. Гностичним.

— Ностичним?

— Так. О Господи.

Так воно тяглося і тяглося. Сонні хотів скрутитися на землі й заритися у листя, як лісове звіря. Може, якщо він засне, то прокинеться вже в маєтку, чи, ще краще, у дідуся Теда. Але ні, вони попрямували далі.

Вони знову вийшли з лісу на муки, у пекуче сонце. Домінік змовк, атмосфера змінилися, невідь-звідки проступив незвіданий морок. Він бурмотів щось собі під ніс, але слова не мали сенсу.

Вони брели стежкою, обрамленою високими живоплотами, аж та раптом урвалася, і вони опинилися на вузькій дорозі. Там було жарко, а ноги в Сонні боліли так, що він більше не міг нікуди йти. На дорозі було двоє білих воріт, посередині кожних було велике червоне коло, а нагорі — по лампі, які зараз не горіли, бо ще ясно. Пройшовши крізь відкриті ворота, Сонні зрозумів, що вони на залізничній колії. Нарешті хоч щось цікаве. А потяг проїде? Може, вони почекають на потяг?

— Звісно, — сказав Домінік, — може, саме для того нас сюди й привело.

Хто це їх сюди привів? — здивувався Сонні. Цариця-муха? Але питати він ні про що не став, просто потішився, що батько знову розвеселився.

Сонні ще ніколи не бачив залізничного переїзду. Поїзди він любив. Дідусь увесь час водив його до музею залізниці у Йорку. Він казав, що у дитинстві теж любив поїзди.

Сонні думав, що вони перейдуть колії, але Домінік всівся просто посередині, між двох білих воріт, і став скручувати цигарку. Сонні непевно завмер поруч із ним. Навіть семирічному хлопцеві здавалося, що сидіти посеред дороги, особливо там, де її перетинають залізничі колії — це не дуже добра ідея, але, з іншого боку, ноги його вже не несли.