Кейт Аткинсон - Руїни бога

Постало «болісне питання» освіти. Місіс Керріч казала Томасові, що не розуміє, чому хлопець не може відвідувати місцеву школу. «Недостатньо добра для Вілльє», — сказав Томас. Мене звати Тодд, — подумав Сонні, — Сонні Тодд, а не Філіп Вілльє. Скільки часу мине, перш ніж він це забуде? Місіс Керріч сказала, що «син і наступник» трохи відсталий, тож її світлість дарма переймається його освітою.

— Ніякий я не відсталий, — пробурмотів Сонні.

— А ти мовчи, коли не до тебе говорять, малий, — сказала місіс Керріч.

Містер Гречність розчаровано труснув головою: Томасу й місіс Керріч явно бракувало виховання.

Місіс Керріч мала рацію, місцеву початкову школу навіть не обговорювали, а при словах «державна школа» бабу брали дрижаки. Для інтернату, де вчився Домінік, він ще замалий. «Це поки що», — сказали баба. Туди йдуть у вісім. Вісім — це геть малий, навіть з перспективи семилітнього.

— Ну та, — сказав батько, — мені там було паршиво, зате хоч за домом не скучав. За таким не скучають, це у маєтку можеш скучати — і тоді відчуваєш полегшу, коли з нього вибираєшся.

Як на Домініка, це була дуже довга промова. Він казав, що «прокидається від сплячки», струшує летаргію:

— Я перестав приймати таблетки і все це гівно. Тепер все бачу ясніше. Треба звідси вибиратися.

— І мені теж, — сказав Сонні. Може, вони разом втечуть. Він уявив, як вони з батьком простують уздовж сільської дороги, несучи все своє майно в картатих біло-червоних хустинках, прив’язаних до патика. Може, при них трюхикав би песик.

— Вони геть не розуміють дітей, — сказав батько. — Ти навіть не уявляєш, як це було — тут рости.

Та все я уявляю, — подумав Сонні. Я ж тут росту.

— Вони вірять в аскезу, ось у чім біда, вони вірять, що це зміцнює характер, а насправді все навпаки. Мною, звичайно, опікувалася гувернантка. То була мегера гірша, ніж вони всі разом взяті.

Сонні поняття не мав, хто така гувернантка. У Девоні так звали одну козу — вона смерділа і намагалася гризти одяг, варто підійти до неї надто близько. Навряд чи батька вирощувала коза, хоча зараз Сонні вже ніщо не здивувало б.

— Так, — сказав Домінік, виринаючи зі спогадів, — гувернантка була справжня курва.

— Хто така курва? — спитав Сонні.

— Дуже погана людина.

«Розв’язок» знайшли баба. Його влаштували в місцеву приватну школу, Томас мав його відвозити й забирати щодня. («Жду не дождуся», — сказав Томас).

— Школа не найкраща, — сказали баба. — Але це значить, що нам не доведеться червоніти за поведінку Філіпа.

Яка це в нього поведінка? Він зараз тихий як миша.

— Я ходитиму в школу тут, — сказав він дідусю Теду під час щотижневого дзвінка.

— Я знаю, — сказав Тедді, і голос у нього був такий же сумний, як настрій Сонні. — Твоя мама й Антонія все вирішили. Я спробую чимось зарадити, добре? А доти мусиш стоїчно триматися.

Сонні поняття не мав, що таке «стоїчно», але то явно щось неприємне.

До школи лишалося кілька днів, а погода стояла прегарна, мовби навмисне дочекалася миті, коли насолодитися нею не буде часу. Сонні днями бавився у занедбаному саду. Самому нудно, він уже награвся в самотнього середньовічного лицаря, Робін Гуда й дослідника джунглів. Він зітхнув із полегшею, коли озвався батько:

— Давай влаштуємо пригоду, га, Філе?

Сонні був думав, що «пригод» йому вистачає. Кілька днів тому він випадково забрів до лабіринту — баба «офіційно заборонила» йому туди заходити, але він не дуже навіть розумів, що то таке, тож тяжко було триматися осторонь. Зарослий лабіринт його нажахав, тож він майже одразу звернув назад — але було вже пізно! Він уже заблукав, терни тягнули до нього руки, бирючина наступала зусібіч. Коли Томас нарешті прийшов його шукати, посвистуючи, як псові, було вже темно. Сонні заснув між твердих коренів живоплоту — Томас розбудив його, посвітивши ліхтарем в обличчя й підштовхнувши чоботом, щоб вставав швидше.

— Чому ти це зробив, раз тобі чорним по білому заборонили? — волали баба.

Звісно, усім було байдуже, як він перелякався. Він уже до цього звик, тож коли батько заговорив про «пригоди», голосок у його голові нагадав про обачність. У батька це слово обіцяло багато, та мало давало. У дідуся ТеДа — навпаки.

— Так, хай хоч сьогодні під ногами не плутається, — докинули чуйна баба.

Домінік уже кілька днів працював удень і вночі, бризкаючи фарбами на полотно. «Натхнення прийшло, — пояснив він. — Блискуча фігня виходить».

Одного ранку Домінік здивував їх, збігши на сніданок, скупенький, як завжди. Заволав: «Подайте-но мені вашу найкращу яєчню з беконом, місіс Керріч!» — коли вона підступила до нього з традиційним горщиком водянистої каші. Вона огризнулася: