Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Точно, чувак, — сказав його батько, Домінік. — Це як у романі Діккенса: «Прошу, пане, чи можна мені взяти ще трохи?». Пам'ятаю. А потім, коли тебе спровадять в інтернат, тобі доведеться їсти те гівно, яке насипають там.

Який ще інтернат? — подумав Сонні. Ні в який інтернат він не збирався: після літніх канікул він повернеться додому, до школи у Йорку, яка йому раніше не подобалася, але зараз видавалася втраченим раєм.

— Ти б не зарікався, — сказав батько. — Раз ти вже потрапив у її пазурі, так просто вона тебе не випустить.

Домінік жив над стайнею («моя мансарда») і днями валявся на старому подертому дивані в оточенні незавершених полотен. Єдине, що нагадувало про коней, — це легкий запах гною, коли підніматися до кімнати кам’яними сходами уздовж зовнішньої стіни будівлі. Батько Сонні — («добровільний») вигнанець із великого дому.

Домінік, здавалося, теж їв небагато, хоча зазвичай у нього знаходилася плитка шоколаду, якою ділився із сином. Він хворів («лікарня й оце все гівно»), але зараз йому стало значно краще. Щоразу, як Сонні його бачив, батько спав, хоча казав, що думає. Можна було й не намагатися ні на що не скаржитися — батько сказав, що він зараз на «серйозних рецептурних ліках». На вікні рядочком стояли пляшечки з таблетками. «Він як лінивець», — казали баба діду. Сонні й хотів би заступитися за батька, але, як не крути, баба праві. Власне, навіть у лінивців урвався б терпець при зустрічі із Домініком. (Сонні бачив передачу про лінивців із дідом Тедом). Дід нічого про Домініка не казав. Це бо в нього «не всі вдома», казала місіс Керріч. «Лою в голові не вистачає».

— Домінік у такому стані не може бути нашим спадкоємцем, — торочила баба, мовби й не переймалася тим, що всі її розмови з чоловіком односторонні (може, їй так подобалося). — А що, як він не візьме себе в руки? Це дитя — наша єдина надія, поможи нам Бог.

«Це дитя» не розуміло, про що йдеться. Він не почувався на силі бути чиєюсь єдиною надією. Виявляється, він — «останній Вілльє». А як же Берті? «То ж дівчинка, — відмахнулася баба. — На дівчатах рід уривається, так у світській хроніці “Дебреттс” і напишуть». Хай би й урвався, — подумав Сонні. Але їм треба спадкоємець, казала баба, — нехай навіть незаконнонароджений. («То він байстрюча», — казала місіс Керріч Томасові).

— Ми його ще виховаємо на Вілльє, — стояли на своєму баба, — хоча сил на те піде немало.

Виявляється, Сонні винен у батьковому «стані». Це ж як? І чому?

— Просто своїм існуванням, — пояснила місіс Керріч, подаючи йому сухе печиво до чаю. — Якби панич Домінік не зв’язався з наркотою і твоєю мамцею і всьо таке, то їздив би верхи й одружився з красивою дівулею в перлах і костюмах, так у них заведено. А він же шо? А він у «митці» подався, — тут вона зробила пальцями лапки. — А потім наплодив таких малих, як оце ти.

Місіс Керріч була бездонним джерелом інформації — на жаль, здебільшого плутаної чи вигаданої.

Винюхавши печиво, пси кинулися на кухню й зав’юнилися у них під ногами. Псів, слинявих покручів спанієля, було три, і вони не цікавилися нічим, крім себе самих. Звали їх Снаффі, Піппі й Лоппі — дурні імена. От у дідуся Теда був нормальний пес на ім’я Тінкер. Дідусь Тед казав, що Тінкер «надійний, як скеля». А бабині пси постійно намагалися цапнути Сонні, але коли він скаржився, та казала:

— Що ти їм зробив? Ти, мабуть, щось їм зробив, просто так вони не кусаються, — хоча саме це вони й робили.

— Киш, мерзькі пси, — сказала їм місіс Керріч, а ті і бровою не повели.

Собак навіть не привчили гаразд до дому, тож вони лишали на перських килимах, які «знали кращі дні», те, що баба поблажливо називала «ковбасками». («Гидота», — казала місіс Керріч). Цілий дім, що знав кращі дні, розсипався на шматки. З іншого крила дому долинув рипучий бабин голос: «Снаффі! Піппі! Лоппі!» — і пси вихром вимелися з кухні так само швидко, як з’явилися.

— Я б їх усіх потопила, якби вони були мої, — сказала місіс Керріч.

Сонні побоювався, що мова була не лише про псів.

Сонні поводився значно краще, ніж пси, але з ним поводилися значно гірше. І де справедливість?

У передпокої задзвонив дзвоник для слуг, так затято, мовби той, хто дзвонив, був у люті (а власне, так воно зазвичай і було).

— Ой лишенько, знову його світлість, — пробурчала місіс Керріч, тяжко підводячись зі стільця. — По мені подзвін.

(Вона казала це щоразу). Його світлість, знов-таки, був не лорд, а всього лише «полковник Вілльє». Виглядало на те, що дід Сонні нечасто встає зі свого крісла перед каміном. У нього були слізливі ясно-блакитні очі, й зазвичай він не говорив, а видавав звуки — щось середнє між гавкотом і кашлем, як у морського котика. Баба й місіс Керріч розуміли його, а ось Сонні лише з величезним трудом перекладав ці звуки на зрозумілу англійську. Щоразу, як Сонні наближався до діда, той хапав його і притискав до себе, щипав і хрипів на вухо: «А ти хто такий?».