Кейт Аткинсон - Руїни бога

Він мусив плакати безгучно, бо коли вона чула, то дерлася сходами нагору, вривалася до кімнати й наказувала йому лежати тихо і спати.

— І не змушуй мене підніматися сюди знову, — завжди додавала вона. — Ці сходи колись мене погублять.

Якби ж то, — думав Сонні. Чого ж вона поселила його тут, якщо їй так тяжко підніматися сходами?

Це була справжня темниця, хай би скільки вона називала її «дитячою кімнатою» — жахлива комірчина на горищі, яке вона називала «поверхом слуг», хоча «справжніх» слуг, уточнила вона, в них уже не було. А ті слуги, які були — місіс Керріч і Томас, — нагору ніколи не піднімалися. Баба казали, що тепер вони «затягнули паски», тому в них лишилася тільки місіс Керріч, яка приходила щодня поприбирати й наготувати їсти, і Томас, який жив у котеджі при воротях: він брав на себе всю тяжку роботу, ремонт і «клопоти» по саду. Сонні Томас не подобався. Він весь час казав щось штибу: «Альо, всьо в порядку? Хош подивицця мій сарай, пацаньонок?» — а тоді сміявся, мовби це найсмішніший жарт на світі, блискаючи чорними дірами там, де йому бракувало зубів. У Томаса й місіс Керріч була дивна вимова, рівна і водночас наспівна. («Так говорять у Норфолку», — пояснила місіс Керріч).

— Насправді вони просто селяни, — сказали баба, — але люди добрі. В принципі.

Томас і місіс Керріч увесь час скаржилися одне одному на «примхи її світлості», а ще більше на Сонні й те, що він створював їм «зайві клопоти». Вони говорили просто при ньому, мовби його не було, мовби він не сидів з ними за кухонним столом, доки Томас курив дешеві цигарки, а місіс Керріч пила чай. Йому хотілося спитати: «А де сьогодні містер Гречність?» — мама точно його про це спитала б, якби він грубив людям в очі. Власне кажучи, якби містер Гречність жив у маєтку Джордан, у нього й миті вільної не було б. Сонні до смерті нікому не грубив би, якби його просто відпустили додому.

Хай там як, а на кухні все одно було краще, ніж деінде в домі. Це найтепліша кімната, і завжди була надія, що його чимось підгодують. Якщо засидітися на кухні, місіс Керріч завжди його чимось пригощала, так само невимушено, як час від часу жбурляла кусники псам. Дід і баба їли ощадно, і він завжди був голодний. Він ріс, він мав їсти більше. Навіть мама так казала. Що гірше, за столом не вщухали інструкції — закривай рот коли жуєш не горбся користайся ножем і виделкою правильно тебе що вовки виховали? Баба казали, що його манери «ганебні» — може, його треба годувати з корита, як свиню, раз він їсть, як свиня.

— Свиней вони вже не тримають, — сказала місіс Керріч, — а то б вона, мабуть, тебе їм згодувала.

Це була не погроза, а констатація.

Місіс Керріч зітхнула і сказала Томасові:

— Ну, то піду занесу її світлості її «ранковий кохве».

Останні два слова аж бриніли від сарказму — селянка місіс Керріч гордо пила міцний солодкий чай, а не цю вашу каву, як пещені аристократи. Баба Сонні не була ніякою «світлістю», а просто собі «місіс» — місіс Вільє. Місіс Антонія Вільє, «звертайся до мене на “Ви”». Він щоразу зашпортувався об те «Ви». Чого б то її не звати просто на «ти»? Якось він спробував. Вона стояла біля панорамних вікон у «обідній кімнаті» і спостерігала, як Томас косить траву («Некомпетентний!»), а Сонні грався на килимку старим татовим конструктором, який бабуся йому неохоче позичила («Не зламай!»). Коли він сказав «Ба, наллєш мені молока?», вона рвучко розвернулася, мовби бачила його вперше, а тоді протягнула: «Перепрошую?» — точно як мама, тільки злості в десять разів більше, мовби словами хотіла тебе вкусити. «Бабусю, наллєте», — поспіхом уточнив він. І додав: «Будь ласка». (Містер Гречність схвально кивнув). Баба й далі витріщалася на нього, він вже був подумав, що хтось із них точно перетвориться на камінь, коли вона нарешті пробурмотіла собі під ніс «Ба, наллєш мені молока?» — мовби нічого химернішого ніколи не чула. І продовжила спостерігати за Томасом. («Та він мовби вперше бачить газон!»).

— Молока? — розсміялася місіс Керріч. — Всьо тобі мало, пацанва, це біда.

Хлопчики швидко ростуть і мусять пити молоко, Сонні це знав, та всі це знали! Ці люди що, хворі? А ще хлопчики мають їсти печиво і банани, і бутерброди з маслом і варенням, та іншу всячину, яку в маєтку Джордан вважали примхами, а його справжній дідусь — дідусь Тед — вважав незамінними розділовими знаками, що відмірювали час. Сонні вже звик до дорослих, які нічогісінько не знали про дітей (Адамова ферма, гурток «Жінки за мир», до якого вчащала мама, його клас у школі), але навіть там його рано чи пізно чимось та годували.