Кейт Аткинсон - Руїни бога

— Та тут як у міс Гевішем [7] Міс Гевішем — героїня роману Чарльза Діккенса «Великі сподівання», яка живе у занедбаному маєтку і снує помсту чоловікам за те, що її свого часу покинув наречений. — Прим. перекл. , — пробурмотів Тедді до Берті. Їх провели до велетенської вітальні, де зараз була лише суха мумія-Антонія. Полковника припаркували у консерваторії, де протікав дах, — після смерті Домініка нікому не ставало на нього терпіння.

— Вибачте, що заявився без попередження, Антоніє, — сказав Тедді.

Вони були надто стомлені, щоб повернутися додому того ж вечора, тож Тедді зупинився на фермі, де приймали гостей, і вони рушили в дорогу вже наступного ранку.

— Дам лиха закаблукам, закаблукам лиха дам, — сказала Берті, коли Тедді завів мотор.

Здається, зворотня дорога була ще довша, і Берті та Сонні поснули, згорнувшись, як кошенята, клубочком на задньому сидінні.

Тедді чекав, що за Сонні доведеться поборотися, але Антонія повернула його без спротиву:

— Забирайте, раз він вам так треба.

У Сонні на скроні красувався великий синець, Тедді сказав, що мав би нацькувати на них поліцію, але був надто щасливий: внука вдалося порятувати.

Тедді простягнув руку, щоб торкнутися Сонні, але той лише зіщулився. Тедді зробив другу спробу, опустив долоню повільніше, як із наляканим псом, і поплескав Сонні по обстриженій голові. Йому серце боліло за хлопчика.

Полковник помер наступного літа, а ось Антонія розкладалася ще багато років. Соціальні служби втрутилися й почали процес проти Томаса й місіс Керріч, які її обікрали. («Та то сам дріб’язок», — сказала місіс Керріч на свій захист). Слуги пробували змусити Антонію переписати на них заповіт (вона теж була несповна розуму, ніби це заразне), але їм не вдалося. За заповітом вона лишала майно Домініку, тож Берті та Сонні успадкували все. На перевірку заповіту пішло багато років — з якого боку не поглянь, «Холодний будинок», вирішив Тедді. Після сплати всіх податків від продажу маєтку діти отримали по якихось кілька тисяч фунтів. Берті купила нову машину, а Сонні пожертвував свою частку сиротинцю в Індії.

Коли вони звернули на вулицю Тедді, якийсь незнаний інстинкт розбудив дітей.

— Ось ми і вдома, — сонно пробурмотіла Берті, коли Тедді припаркувався.

Він лишив Тінкера у сусідки, і коли вона відкрила двері і сказала: «Добрий день, Теде, ну як, ви добре провели час?», — Тінкер гречно протиснувся повз її ноги їм назустріч. Серце Сонні переповнилося почуттями, він ледве міг говорити, а коли Тедді сказав: «Ходімо, мені треба випити чаю, а ти, мабуть, не відмовишся від молока й тортика, правда ж, Сонні? Я зробив шоколадний, твій улюблений», — Сонні здалося, що його серце лусне, і цілий сад затопить щастям.

— Так, будь ласка, дідусю, — сказав Сонні. — Спасибі тобі, спасибі тобі величезне, спасибі.

А Тедді сказав:

— Не треба мені дякувати, Сонні.

Теплий вітерець приніс пил і запах пізніх диких троянд. На гіллі, що переплелося з живоплотом, вже набубнявіли ягоди, але останні квіти ще трималися, попри собачу спеку. Пес на мить завмер, задерши носа до неба, мовби його теж тішили ці солодкі пахощі.

— Rosa canina, це значить собача троянда, — пояснив Тедді собаці, мовби того це мало повеселити. І про всяк випадок додав: — І спека собача.

Пес не міг сам називати речі довкола, тож Тедді сумлінно ставився до свого обов'язку вбирати за нього світ у слова.

Так вони й гуляли, два старі пси із запалими від віку й випробувань очима. Насправді Тедді поняття не мав, скільки років псові, знав тільки, що під час Блітцу тому було неперелевки, ну а йому самому виповнилося 29, і він був старшим за решту екіпажу (навіть почав чуло звати себе «стариганом»). Пса звали Щасливчик, і вдачі йому справді не бракувало. Сестра вигадала йому ім'я («вибач, що такий штамп»), порятувавши звірину з руїн Лондона.

— Я вирішила, що твоїй ескадрильї потрібен талісман, — пояснила вона.

Востаннє він гуляв із собакою ще до війни — тоді він вигуляв Гаррі, пса Шоукроссів. Гаррі помер, коли Тедді був на вченнях у Канаді, і Ненсі написала: «Вибач за радіомовчанку. Я довший час не могла писати, мені було нестерпно сумно від слів „Гаррі помер“ на папері». Її лист прибув того ж дня, коли він отримав телеграму про смерть Г'ю, — смерть Гаррі була меншим горем, але в його серці знайшлося місце і для нього.

Щасливчик забіг уперед і загавкав, приворожений чимось у живоплоті — може, полівкою, може, землерийкою. Чи, може, він гавкав просто так — це був міський пес, який не розумів природу і її мешканців. Він лякався, коли пташка пролітала в нього над головою, але не зважав, коли над ним ревіли чотири двигуни «Роллс-Ройс Мерлін». На «Галіфакси» від початку треба було ставити двигуни «Брістоль Геркулес», як планувалося — з «мерлінами» завжди були проблеми. Бодай старий-добрий Чешир примусив начальство замінити «Галіфаксам» старий трикутний кіль, через який літаки у піке часом фатально завалювалися на крило — а ось «мерліни», на жаль, лишилися при них. Мабуть, хтось штибу Моріса в Міністерстві авіації вирішив встановлювати «мерліни», щоб зекономити, чи з дурощів, чи і те, і те, ці риси зазвичай ішли пліч-о-пліч. А «Геркулеси»…