Кейт Аткинсон - Руїни бога

Вони перетнули луку в розпалі літнього квіту — льон, дельфіній, жовтець, дикий мак, гвоздики і королиці — і рушили уздовж одного з неозорих пшеничних полів, які обробляв власник землі. Пшениця мерехтіла й колихалася на вітрі. Він не раз помагав тут збирати урожай, а потім обідав пивом і сиром з робітниками під палючим сонцем. Аж складно повірити, що колись життя було таке просте. Зараз воно згадувалося як романтична довоєнна ідилія — «Гей ви, женці в солом’яних брилях! Втомила вас робота на полях, — примусив Серпень добре потрудитись, та годі праці! Нумо веселитись!» — хоча, мабуть, робітникам було не до шекспірівської пасторалі: для них це був просто черговий етап сільськогосподарського року з його нескінченним тяжким гаруванням.

У пшениці розсипані маки, як краплі крові на золотому, й він подумав про інші поля іншої війни, батькової війни: всередині все стислося від спогаду про Г’ю. Якби ж то батько чекав на нього в Лисячому закуті з кухлем пива у саду чи чаркою віскі у бурчальні…

Пес зник у житах, лише чути захоплений гавкіт, цього разу вже не нервовий — мабуть, знайшов щось менш страшне, ніж корови, може, кролика, а може, полівку. Тедді посвистів, щоб пес знав, де він, і зумів вибратися з поля.

— Час вертатися, — сказав він, коли той нарешті притрюхикав назад.

— Ми думали, що тебе втратили, — сердито кинула Сильвія.

— Поки що ні, — сказав Тедді.

— Усе гаразд? — спитав Кіт, подаючи йому кухоль пива. Кіт сидів на терасі, і, здавалося, почувався як удома. Достойники, здається, вже розійшлися.

Останню ніч відпустки він вирішив провести з Урсулою. Кіт рушив на гульню з іншими австралійцями.

Тедді побродив парками, а тоді зайняв спостережну позицію біля Урсулиного бюро, щоб заскочити її зненацька, коли закінчиться робочий день.

— Тедді!

— Твій покірний слуга.

— І Щасливчик! Я така рада його бачити, — Тедді знову програвав псові. Щасливчик теж був шалено радий бачити Урсулу. — Ти вдало вибрав час, чи, може, навпаки. Ти не проти піти зі мною на Променадний концерт? У мене два квитки, а друг, який мав зі мною іти, саме відмовився. Поїмо потім.

— Чудово, — сказав Тедді, хоча подумки застогнав від думки про концерт — цього йому хотілося найменше.

Морське повітря і двадцятичотиригодинна відпустка з Ненсі, не кажучи вже про обід у Лисячому закуті, виснажили всі його запаси енергії, тож він радше пішов би у кіно й поспав у душній темряві, чи, може, напився і забився у якусь тиху місцину.

— От і добре, — сказала Урсула.

Вона вирішила лишити пса в себе на роботі.

— Мабуть, це проти правил, — радісно сказала вона, — але чимало людей запрацюються до ночі, і його всі балуватимуть.

Щасливчик був пес прагматичний, тож одразу пригорнувся до однієї з секретарок.

Вечір був прегарний, вони мило прогулялися уздовж Королівського Альберт-холлу. Часу було доста, тож вони вмостилися на сонці на лавочці у Кенсингтонських садах і доїли бутерброди, які лишилися з Урсулиного обіду — вона не встигла перекусити, бо цілий день «гасала» до Вайтхоллу:

— А я ж просто папірці з місця на місце перекладаю. І більшість так само. Хоча, звісно, не ти.

— Дякувати Богові, — сказав Тедді, згадавши, як нудно йому було в банку. Якщо він якимось чудом переживе цю війну, то що він робитиме? Думки про майбутнє навіювали жах.

Сестра встала й обтрусила кришки зі спідниці.

— То що, рушаймо? Не будемо змушувати Бетховена на нас чекати.

Місця були добрі — квитки Урсулі «дехто» добув. Вона сподівалася, що на концерт з нею піде її подруга міс Вольф, але та відмовилася:

— Усе дуже сумно. Вона щойно довідалася, що її племінник — він у армії — загинув у Північній Африці. Міс Вольф просто чудова людина, справжня зірочка, і свято вірить, що музика зцілює. Її дуже потішило б, якби вона мала нагоду послухати серед війни Бетховена, особливо такого Бетховена.

Якого це Бетховена? — здивувався Тедді. Він прочитав програмку. Дев’ята симфонія. Симфонічний оркестр BBC з Александрійським хором, диригує Адріан Болт.

— Alle Menschen werden Brüder, — сказала Урсула. — Думаєш, це можливо? Може, колись у майбутньому? Ну, щоб усі люди стали братами? Люди — і то здебільшого чоловіки — убивали один одного, відколи тягнеться світ. Відколи Каїн розтрощив Авелеві череп каменюкою, чи що там він йому заподіяв.

— Думаю, Біблія не вдається в такі подробиці, — сказав Тедді.

— У нас племінні інстинкти, — вела далі Урсула. — Усі ми в душі примітивні, й тому треба було винайти Бога, щоб служив би голосом совісті, а то ми всі один одного перебили б.