Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

Зачарована місцинка…

Саме там я й познайомилася з особою, яка відіграла одну з головних ролей у подальшій моїй історії.

Я вже годину сиділа на тій лавиці, дивилася на двох войовничих гномів, які щось сердито кричали один одному, і шкодувала, що вже почалася осінь, яка за пару місяців перетвориться на зиму, із моїх улюблених кущів зникне листя, і наступну виставу я зможу побачити лише навесні, коли хтось підійшов і всівся поруч. Було темно, і боковим зором я бачила лише червоний жарук його цигарки.

До таких гостей на моїй лавиці я вже звикла. Якщо подумати, це й не моя лавиця була, вона була громадською, тож усі мали право тут посидіти. Найчастіше сюди приходили люди з Павлівської лікарні, яка містилася неподалік, неадекватні, але, загалом, мирні люди. Я заспокоювала себе думкою, що не-мирних навряд чи відпустять на прогулянку, тому хвилюватися нема чого. Зазвичай такі люди сиділи поруч, буркотіли щось собі, а деколи навіть зі мною розмовляли.

А я демонструвала їм тіні. Думала, що, мабуть, так не можна. Люди ж лікуються, хочуть стати нормальними, а тут я - дивіться, хлопці, на стіні орк, і, взагалі, світ, хлопці, це суцільна гра тіней… Куди дивляться лікарі? Як можна випускати хвору людину у світ, де живуть такі, як я? А якби їм Михась зустрівся?..

Втім, не лізтиму у зовсім не свої лікарські справи й повернуся до особи, що зіграла одну з головних ролей у подальшій моїй історії.

Отже, спершу я вирішила, що поруч зі мною сидить хтось із Павлівки і звично не звернула на нього уваги, роздивляючись своїх гномів. Він також довго мовчав, ніяк не реагуючи на мою присутність. А потім спитав:

- Ви теж бачите блазнів?

- Кого? - не зрозуміла я.

- Блазнів. У ковпаках із дзвониками.

- Я бачу гномів, - відповіла я.

- Дивно, а я - блазнів. Із дзвониками.

Я знизала плечима.

Ми знову довго мовчали й роздивлялися тіні (кожен - свої тіні, свою власну виставу), а потім він спитав:

- Хочете вина?

- Дякую, я не п’ю, - збрехала я. Психи іноді траплялися трохи надокучливі, але вином мене поїти ще ніхто не намагався.

- А чого? - спитав він.

Я нарешті відірвалася від тіней і поглянула на свого співрозмовника. Він відчув погляд, обернувся до мене, посміхнувся. І ніби весь спалахнув. У нього були сірі очі, й ці очі сяяли. Сяяли так, що за ними і його не було видно.

Маленькі сірі зірочки. А коли я до цього сяйва призвичаїлася, то змогла розгледіти і самого хлопця. Симпатичний, років тридцять, русявий, світлий. Весь світлий. Ніби випромінює світло. На якусь мить мені здалося, що це якийсь святий зійшов з ікони й сів біля мене на лавку, така навколо нього була аура, таке сяйво й тепло. А потім виникло враження, ніби вже десь його бачила. На когось він скидався…

- Ми не зустрічалися раніше? - спитала я.

Він уважно подивився мені в очі. Довго. Згадуючи.

- Ні, - нарешті відказав, - я вас запам’ятав би.

- Це можна вважати компліментом? - поцікавилася я (я ще не відійшла від шоку, який справили на мене його очі, але вже увімкнула звичну свою манеру розмовляти).

- Це можна вважати правдою, - відповів він, простягнув мені руку й відрекомендувався, - Ілля. - Ілона, - відказала я, потискаючи її. У нього були великі сухі й ледь теплі долоні.

- Це доля, - раптом сказав він.

Таки він псих, подумала я. Перепитала:

- Доля?

- Ага, - він знову посміхнувся, заповнюючи весь простір навколо тим сяйвом, - у нас схожі імена, а це означає, що я повинен напоїти вас. Хоча б чаєм.

- Ви десь поруч живете? - спитала я. Що ж, доля так доля. Не будемо пручатися. Та й не надто хочеться пручатися, якщо чесно…

- Можна й так сказати, - його посмішка стала загадковою.

Ой, подумала я, невже таки Павлівка? Хто дозволив вам, лікарі, тримати у своїх закладах таких світлих людей? Ви навіть не уявляєте, як цей факт може засмутити дівчину, якій це світло просто вкрай потрібне. Навіть якщо вона звичайний офісний планктон, то все одно залишається дівчиною…

- Що це означає? - спитала я.

Він не відповів, підморгнув, схопився на ноги й потягнув за собою. Потягнув не до лікарні, тому я пішла за ним.

Цікаво, чи пішла б я за ним до лікарні? Відповісти на це питання я так і не змогла.

Він працював у майстерні, яка містилася там таки за церквою. Працював різьбярем, виробляв з деревини оті всі штукенції, що їх потім вішають у церквах і фарбують або покривають позолотою. Саме у ту майстерню він мене і привів.

- А ми тут нікому не заважатимемо? - спитала я.

- Хіба що кошенятам, - відповів він, - вже пізно, всі давно роз’їхалися по домівках.