Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

Тож ми роз’їхалися за тиждень. Пообіцяли одне одному обов’язково знайтися тут наступного літа, обмінялися телефонами й роз’їхалися.

Наступного літа я не змогла приїхати. Хоч як пручалася, та батьки відправили мене до Криму, авторитетно заявивши, що до Криму зараз потрапити складно, а село - воно і є село, нікуди не подінеться. Через літо я таки відмазалася від того остогидлого Криму й поїхала до бабці, та хлопців у селі не було. А клаптик паперу із телефоном Рината загубився десь поміж моїх блокнотів, папірців і зошитів.

Ще за рік моя бабця продала ту хату й поїхала жити кудись у Росію - до сестри. Я плакала. Мені шкода було за своїм селом, я хотіла повернутися туди, бо там мені було добре, бо ще сподівалася знайти там своїх друзів і посидіти з ними коло багаття. Навіть з дому втекла, назбиравши грошей на квиток, але з Києва виїхати не встигла. Батьки спіймали мене на вокзалі.

Втім, усе минає. І згадки про село - не виняток.

Минули.

Залишилася лише легка меланхолійна посмішка - мабуть, то було найкраще літо мого дитинства. А може, найкраще моє літо взагалі. Та воно минуло. І життя йшло далі. Я більше не бачила своїх хлопців, та у мене вже були нові друзі, нові компанії, нові проблеми та історії.

Пам’ять потроху стирала обличчя друзів із села, і здавалося, що навряд чи впізнаю когось із них, як колись побачу, та й вони не впізнають мене. Бо це доля всіх компаній - розсипатися, розбиватися на друзки, губитися у часі й просторі. Зникати.

Так було і з дворовими друзями (милою напівкримінальною шпаною), і з моїм шкільним класом (найкращим класом у світі), і з хлопцями-дівчатами з інституту (веселими, відірваними на повну молодими людьми, які часом більше скидалися на милих гремлінів, бо частенько полюбляли щось поцупити з якогось клубу або щось у тому клубі зламати)… Це такий фізичний закон, і нічого з ним не поробиш.

Так було б і з моїми трьома мушкетерами, якби якось я не загубила свого хлопця.

Робота у піар-агентстві виявилася не такою цікавою, як я собі її уявляла. Втім, можливо, це доля всіх робіт.

Сподіваєшся на можливість креативу, швидкий кар’єрний ріст і керування свідомістю мас, а отримуєш невеличкий стіл, старенький і трошки неадекватний комп’ютер, купу нікому не потрібної нудної роботи і шефа.

Про мого шефа, щоправда, нічого неприємного сказати я не можу. Він був на диво адекватним, на відміну від багатьох інших шефів, міг навіть мавпу навчити робити те, що йому було треба, а, оскільки я була не мавпою, між мною і ним давно утворилося повне взаєморозуміння. Та менш нудною робота від цього не ставала. Ким я стала у свої двадцять сім років? Звичайнісіньким офісним планктоном…

Втім, може, й не зовсім звичайнісіньким. Бо бракувало мені чогось. Бо щось муляло всередині, бо десь на краєчку свідомості існувала й не хотіла зникати така собі голочка - ніби я щось забула, а потім забула, що щось забула.

А ще у мене була моя уява, надто бурхлива уява, яка не дозволяла заснути ввечері, поки не увімкну світло й не перевірю якийсь предмет, який здався мені чи то велетенським павуком, чи то гномом, що сховався під моїм светром (предмет, звісно, виявляється светром), або чи не ховається хтось за гардиною, - і взагалі, чому та гардина рухається, я ж бо зачинила вікно… Може, це мене Михась так перелякав у дитинстві, а може, фільми жахів, які я полюбляла дивитися довгими самотніми вечорами. Коли вертаєшся з роботи й розумієш, що всі думки, всю свою словницю та балакучість залишила там, у великому світлому офісі, то що робити у своїй маленькій темній квартирі?

Правильно - дістати черговий диск зі страшними фільмами, всунути у комп і розслабитися. Втім, либонь, то все одно вплив Михася, бо яка нормальна людина відпочиватиме під фільми жахів? Вочевидь, із Михасем я просто звикла ловити кайф од того, що мене лякають.

«Цікаво, - часом думала я, - це лише у мене така звичка, чи в усіх тих хлопців із села?»

А потім я здибала одну місцинку за Кирилівською церквою, біля якої мешкала. Там, за церквою, стояла лавиця, на якій можна було сидіти годинами. Якщо спостерігати з тієї лавиці за одним із білих будиночків, що стоять навколо церкви, то можна було потрапити до справжнісінького театру тіней.

Два кущі обабіч тієї лавиці й ліхтар за спиною грають свою виставу. Спершу бачиш лише тіні від кущів, а потім вдивляєшся - і розпізнаєш у тих тінях чиїсь обличчя.

Невдовзі ті обличчя оживають. Бачиш, як сердитий орк, який щойно кричав на когось, починає реготати. Як гном перетворюється на ельфа, а його ковпак стає ельфові високою зачіскою. Як ельф повільно розвертається до тебе й підморгує. Кліпаєш очима, і вони обидва зникають, а замість них виникають чорні провалля, і стіна білого будиночка виявляється аж ніяк не зануреною в тіні, а погризеною з обох боків. Там, де щойно грали тіні, виникають чорні провалля у стіні. Вдивляєшся у ті провалля, аби побачити, що за ними, а навстріч твоєму поглядові знову визирає усміхнений орк.