Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

На ранок вони взялися питати бабцю про собак, які жили в селі та з якими щось трапилося навесні. Бабуся одразу збагнула, що в такий спосіб вони хочуть більше дізнатися про Чорного собаку, й відмовилася розповідати: не хотіла, щоб вони лізли в цю справу. І тоді старший зізнався.

- Ми його бачили, - сказав він, - і тепер у нас є одна можливість залишитися живими - зрозуміти, що трапилося з тим собакою. (- А можливості втекти додому у них не було? - усміхнувся Аскольд.

- Була, - погодився Михась, - та хіба хтось казав, що Чорний собака не зможе вбити їх на відстані? Він же був демоном, тому, хтозна, чи вижили б вони вночі в місті…

- А в селі вижили? - влізла я.

Михась загадково посміхнувся у відповідь) Бабуся не змогла згадати жодного випадку з тих, про які питали її хлопці. Ніяких проблем з місцевими собаками у селі не було. Згадала лише те, що декілька років тому в одного діда втік до лісу великий сенбернар, а на Новий рік до сусідів приїжджала їхня донька, і був у неї собачка, маленький такий… (Михась продемонстрував розміри собачки - трохи менший за мого Вогника) …чихуахуа, чи що воно там. І воно загубилося, як Ільчин Вогник, але у сусідської доньки не було такого Шерлока Холмса, як наш Аскольд, тому собачку так і не знайшли.

Отже, у хлопців було два варіанти й мало часу. Уявити чихуахуа… (-…чи що воно там, - додав Аскольд, посміхаючись) у ролі величезного чорного демона хлопці аж ніяк не могли, тому подалися до хати, звідкіля втік сенбернар. Хазяїн - старезний дід - виявився дуже гостинним. Він запросив хлопців до оселі, налив їм чаю, дістав смачне повидло і дуже довго розповідав про свого собаку. Було видно, що дід собаку любив, згадував із задоволенням. Казав, що кращого собаки не було ні в кого: сенбернар був грайливим, веселим, добрим.

Жодного разу нікого не вкусив, гавкав лише на сторонніх, та й то - просто погратися хотів.

- А чому ж він тоді втік? - спитав старший брат.

- За птахом побіг, - сказав дід, - він здоровезний виріс, я давно збирався цепок змінити, але не встиг. Він зірвався, перескочив паркан і втік кудись… дорогу додому, мабуть, не зміг знайти. Він же пришелепуватий трохи був…

Згадавши, що собака втік, дід засмутився, похнюпився.

Брати швиденько подякували за чай і залишили старого з його смутком наодинці. Вони залюбки залишилися б і поспілкувались би з ним іще, заспокоїли б, але часу в них уже майже не було, а сенбернар, вочевидь, був не тим собакою, якого вони шукали.

Отже, сенбернар відпав, і залишилось оте чихуахуа… (-…чи що воно там, - разом додали ми) Брати повернулися додому й заходилися порпатись у старих газетах і журналах. У них не було жодних ідей, окрім однієї, не надто розумної, але єдиної: знайти фотографію чи якесь зображення тієї шавки й ходити по сусідах, питаючи, чи не бачили вони її. Бабуся допомогла їм знайти потрібну фотографію, і вони почали опитування… Так само, як ми нещодавно питалися про цапів.

До вечора брати встигли обійти майже все село, але - не все. Вже смеркало, а їм залишалося ще три хати. Одна - геть покинута, без даху та однієї стіни, друга - велике мажорне обійстя за високим парканом, а третя - майже розвалена, але з дахом. У цій, третій, хатинці мешкав місцевий дурник - підстаркуватий, скажений дядько, від якого завжди несло болотом і собаками, який завжди носив на голові шапку з лисиці й завжди ходив босий. Розмовляв із собою, з парканами, тваринами, деревами і небом. З людьми теж намагався, але не чув їх. А ще він годував безпритульних собак, спав разом з ними, ходив, бувало, в оточенні цілої зграї.

Тому старший вирішив:

- Йдемо до дурня. Він знається на собаках…

У його хаті, звісно, не було дверей, тому брати зайшли без перешкод. Одразу ж позатуляли носи. Всередині було темно, великі невиразні силуети, схожі на купи лахміття, лежали на підлозі. Одна з цих куп раптом заворушилася і з неї виліз дурник.

- Геть! Геть! - закричав він, вимахуючи руками. - Чорти! Геть!

- Ми не чорти, - сказав йому старший брат, - нам потрібна ваша допомога.

Дурник, як не дивно, його почув. Йому сподобалося слово «допомога», він почав стрибати по хаті й співати: «Допомога, допомога…» Молодший дістав фотографію собачки, спрямував на неї ліхтарик і спитав:

- Бачив?

- Допомога, допомога, - співав дурник.

Молодший тицьнув йому фотографію під носа, спитав голосніше:

- Бачив?

Дурник нарешті помітив фото, вдивився, раптом схопився за пальця й пожалівся:

- Вкусив. Боляче.

- Де? - спитав молодший.