Тетяна Винокурова-Садиченко: МИ

- Злий собака, - поскаржився дурник і вказав рукою на підлогу.

Старший освітив підлогу й побачив на ній маленькі дверцята - вхід у льох.

- Стій тут, - наказав він молодшому й поліз униз. (- Тю, - розчарувався Аскольд, - не цікаво… Я думав, вони разом туди полізуть, і той їх зачинить…

Михась посміхнувся, знизав плечима, мовляв, звиняйте, що маємо, те маємо) Він шукав довго, адже там було зовсім темно, а його ліхтарик був маленький, але нарешті знайшов - скелет маленького собаки зі шматками шерсті. Обережно поклав його у свою куртку, згорнув і виніс нагору. Брати вийшли надвір.

- Він замкнув нещасного песика в льоху й залишив помирати, - повідомив старший брат молодшому, - я теж сказився б…

- Що ж робити з кістками? - спитав молодший.

- Поховаємо, - відповів старший.

Вони винесли кістки за село, поклали на землю й почали копати могилу. Аж раптом навколо кісток утворилася чорна хмара, здійнялася курява, кістки злетіли в повітря, закрутилися, немов танцюючи, і з усього цього постала здоровезна чорна тінь собаки. Величезний чорний собака з червоними очима-жаруками стояв і дивився на хлопців.

- Ми тобі допоможемо, - сказав демонові старший.

Демон трохи пороздивлявся братів, а потім розвернувся і чкурнув до села.

- Хутчій поховаймо його, поки не вбив ще когось, - сказав молодший.

- Стривай, - посміхнувся старший, - дамо йому завершити одну справу, а тоді поховаємо.

Вони стояли посеред темної галявини й дивилися на похилену хатку місцевого дурника, звідкіля лунав несамовитий лемент.

Щодо подальшого розвитку подій, є дві версії. За першою з них, брати поховали кістки й Чорний собака зник назавжди, а от за другою, більш імовірною, собака залишився з ними. Чи то із вдячності, чи то через те, що брати вирішили кісток не ховати, а забрати із собою, демон став їхнім слугою. Він захищає їх і живе з ними.

Лише інколи вони випускають його на прогулянку, і демон гуляє лісом, який дуже скидається на цей, а може, й цим лісом… І тут, на прогулянці, брати вже не можуть вказати Чорному собаці, кого йому жерти, а кого - ні. Тут він усе вирішує сам…

Михась замовк і глянув на нас, милуючись справленим ефектом.

- Супер, - посміхнувся Ринат, - точно тобі кажу, будеш письменником!

- А мораль? - поцікавився Аскольд. Не міг він не поцікавитися: усюди йому було подавай мораль, висновки, логічне завершення.

- Мораль: не кривдіть маленьких, - одразу ж знайшовся Михась, - з них зазвичай виростають найбільші й найстрашніші демо…

Михась замовк на півслові. Ми всі завмерли: зовсім поруч хтось дуже неприємно завив.

- М-може, підемо? - спитала я.

- Ходімо, - відповів Ринат, - і швидко.

Михась усміхнувся, схопився, запхав руки в кишені й, трохи пританцьовуючи, пішов у напрямку села (ця його хода означала, що він собою дуже задоволений), за ним ішов Аскольд, за Аскольдом - я, останнім - Ринат, з великою дровинякою в руці. Він постійно озирався, ми - також (лише Михась задоволено вистрибував попереду).

Не те, щоб ми боялися Чорного собаку з червоними очима, проте я трохи шкодувала, що дровиняка у Ринатовій руці - не осикова. А Аскольд, попри те, що вже запізнювався, пішов разом з нами - вулицею, а не своїми околицями. І лише Михась сяяв. Щось насвистував під носа, ніби й намагався стримати загадкову посмішку, та вона вперто лізла йому на обличчя, а в очах стрибали бісики.

Я дуже добре запам’ятала, як усі вони тоді виглядали.

Може, ще й тому, що це був останній вечір того літа, який ми провели разом. Наступного дня поїхав Аскольд. Таткові здалося, що село, а, якщо чесно, ніяке не село - що ми негативно впливаємо на розвиток і виховання його дитини. Він навіть не дав нам попрощатися. Просто зранку Аскольд не прийшов до польового штабу, а ввечері, коли ми вирішили брати його хатку штурмом, охоронці повідомили, що пан Горін поїхав разом зі своєю родиною. Ані тобі адреси, ані телефону…

Без Аскольда все було вже не так. Без Аскольда було сумно. Хоч як це дивно, та найдужче сумував Михась. Йому не вистачало опонента. Втім, і Михась поїхав за декілька днів. Їхав похмурий, мовчазний. Коротко пояснив нам:

«Сімейні проблеми», закинув на плечі величезну торбу й запхався до автобуса.

Ми з Ринатом роз’їхалися за тиждень. Увесь тиждень він готував мене до школи. Що можуть робити діти влітку в селі, де кожна хатка, кожне дерево, кожна галявина так і просять, щоб їх вивчили, облазили, роздивилися? Ну звісно ж - діти можуть сидіти у гаражі й під сопіння діда, який збиткується з купи металобрухту, яка колись була мотоциклом, вчити математику. Фантастика…