Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

- Кошенятам? - перепитала я.

Він не відповів, просто вказав на один із кутків приміщення.

Там, у кутку, лежав чийсь великий светр, а у светрі ворушилися маленькі пухнасті створіння. Я підійшла, нахилилася до них. Зовсім ще малесенькі, ледь не сліпі.

- Звідкіля вони тут? - спитала у Іллі. Ілля приніс чаю, сів поруч:

- Ми тут одну кішку годували, вона прижилася, кошенят принесла, а потім зникла. А кошенята залишилися… не викидати ж… Тобі, до речі, кіт не потрібен?

- Я подумаю, - всміхнулася я йому.

У майстерні було дивно й хороше. Не думала, що бувають такі майстерні - світлі, теплі, затишні. Тут пахло деревом і якимось зіллям, тут були сутінки і кошенята. Чай був найсмачніший у світі, а вино, яке ми таки вирішили випити, скидалося на нектар.

Ми багато розмовляли. Ілля розповідав про своє дитинство, яке минуло в селі (не одне літо, як у мене, а всеньке дитинство), я заздрила йому, а він заздрив мені, асфальтовій дитині.

- Чому тут можна заздрити? - не розуміла я, він пояснював, але всі пояснення вилітали з голови, бо вже щось діяло на мене - чи то вино, чи то гіпнотичне світло його очей, у яке я вдивлялася, замість того, щоб слухати його.

Поруч із ним було спокійно. Він викликав відчуття повного й абсолютного спокою. Самою лише своєю присутністю він захищав від усього світу.

Близько другої ночі я нарешті згадала, що я таки не тільки дівчина, а ще й офісний планктон, тож повідомила, що мені треба додому. Він провів до самісіньких дверей, і там, коли я вже діставала ключі, нарешті поцілував. Не скажу, що я не чекала цього. Навпаки - чекала й хотіла весь той час, що ми сиділи поруч у майстерні. А потім вирішила, що це чекання даремне, що він або соромиться, або ж просто не збирається мене цілувати взагалі, образилася й хотіла вже заходити додому, забувати якнайшвидше цього милого світлого хлопчика, вже встромила ключ у двері, аж раптом він розвернув мене до себе й обережно поцілував. Саме так - обережно, ніжно, лагідно. Відпустив. Спитав:

- Зустрінемося завтра?

- Зустрінемося, - відповіла я, намагаючись приховати радість.

- Біля тіней, - кивнув він і пішов.

А я довго не могла заснути. Вперше в житті не могла заснути не через якісь проблеми чи нічні жахи, а просто тому, що була щасливою. Всміхалася у стелю й не боялася ні темних незрозумілих предметів, ані напіврозкритих дверей до кімнати, які частенько невідь-чому нагадували про себе тихим рипінням. І так було ввесь тиждень. Увесь тиждень Ілля був поряд, увесь тиждень освітлював мене і все навколо своєю присутністю, увесь тиждень я довго не могла заснути й нічого не боялася.

Поруч з ним я постійно відчувала себе п’яною, навіть пам’ять закарбувала ті дні якось незвично - кадрами, фотографіями моменту. Кадр - ми знову сидимо на тій лавці, Ілля обіймає мене, усміхається, я розповідаю щось дуже важливе про тіні, а він дивиться на мене й усміхається. Кадр - ми годуємо кошенят молоком із пляшечки, він обіймає мене, підносить ту пляшечку до губ, і я, ніби одне з тих кошенят, смокчу молоко, а він сміється. Кадр - ми їдемо у таксі, він примушує водія зупинитися бозна-де, бо йому сподобався навколишній індастріал, ми виходимо і пхаємося бозна-куди у геть незнайомій місцині. Кадр - ми у моєму ліжку, він обіймає мене - лагідно, ніжно, обережно.

- Чого ти боїшся? - питаю я.

- Я боюся скривдити тебе, - відповідає він.

- Ти не можеш скривдити мене, - кажу я.

- Все одно боюся, - відповідає він.

Кадр - він укотре проводжає мене додому, обіймає, цілує. Дуже обережно. Ну звідкіля ж у ньому ця клята обережність?

- Завтра біля тіней? - питаю я.

- Я не знаю, - раптом каже він.

- Чого не знаєш? - питаю я. Я розгублена, бо це не його слова, бо він не може так відповідати, бо він ніколи так не відповідав, він завше казав «так» або «ні»… Що ж це таке?! І тут я розумію, що боюся, шалено боюся його втратити.

- Просто не знаю, - він усміхається, зігріваючи світлом, даруючи тепло, але… чи я помиляюся, чи щось не те у цій його посмішці? Щось незнайоме, відсторонене? Чи мені так здається після таких незвичних його слів?

- Добре, - погоджуюсь я, - як знатимеш, дзвони.

- Бувай, - каже він і йде.

Так закінчився тиждень, упродовж якого я довго не могла заснути й нічого не боялася.

Наступного дня я сиділа на тій лавиці й чекала на Іллю.

Даремно. Наступного - знову чекала. І знов даремно. Потім чекала вже вдома. І знову ж таки - даремно. Нарешті подзвонила йому сама - він був поза зоною покриття. Два дні поспіль - поза зоною покриття. Я якось забула про свою гідність і пішла до майстерні за церквою. Майстерня була зачинена. Куди і чи надовго зникли її працівники, не знав ніхто.