Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

Майнула думка, що я помилково завітала не в те село.

Що там, у моєму селі, все так і залишилося гамівним, теплим, барвисто-квітучим. А це знебарвлене місце - зовсім не те, куди я прямувала. Може, так воно й було. Може десь там, на теренах часу і простору, досі стоять занурені в одвічне літо біленькі хатки й зелені дерева, які ніколи не скидають свого листя. Там залишилися наші бабці й діди, які із задоволенням (чого мені, асфальтовій дитині, ніколи не зрозуміти) пораються на городах і готують найсмачніші у світі страви, а також ремонтують у гаражі купу металобрухту, яку чомусь уважають мотоциклом, і чекають нас, малих, додому. Там залишилися й ми, малі. Ми бігаємо вулицями, лякаючи сусідських курей, ліземо всюди, куди нам забороняють лізти, слухаємо Михасеві побрехеньки й викликаємо гномів, що матюкаються. І Вогник там залишився. Ображене руде кошеня, що його замкнули в кімнаті.

Там є все необхідне для щастя… Та от біда - я не знаю, як потрапити в ту місцину. Та й досить у тій місцині і однієї мене - я ж там уже є, мале кирпате чортеня з постійно розбитими колінами й ліктями.

Я сумую за тим чортеням. Воно нікого і нічого не боялося (крім хіба що Михасевих оповідок), було щире, веселе, перше лізло на дерева й паркани, перше з них падало, перше стрибало у воду, щоб угледіти там русалку, і перше заходило у стару занедбану хату, аби побачити привидів.

Воно стало своїм хлопцем серед хлопців, і воно, хай йому дідько, було того варте. Здається, у того чортеняти ніколи не було проблем. Може, через те, що воно саме собі тих проблем не створювало?

Хто я зараз? Краля, що не може з’їсти зайвого шматка улюбленого торта, позаяк боїться погладшати на декілька сот грамів? Краля, котра щодня поспішає на роботу, позаяк боїться запізнитися, вимушено всміхається співробітникам, які щось теревенять за її спиною, тому що боїться натовкти їм пику? Працює, працює, працює, позаяк боїться втратити можливість ходити у дорогий салон і сплачувати кредит на житло… То он хто я зараз… Істота, залякана життям по самі вуха, істота, яка вже створила собі таку купу проблем, що розв’язувати їх доведеться до самої смерті… Одне слово, повна протилежність малій Ільці, за якою я так сумую…

Хата, де колись жив Михась, стояла пусткою. Давно і назавжди. В Аскольдовій хаті мешкали якісь мажори (то ж не хата була, а цілісінький маєток), які ні про якого Аскольда не чули, дім придбали років зо два тому, ні адреси, ні телефону попереднього власника дому згадати не змогли.

- Та й не сказали б ми вам, навіть якби знали, - широко посміхнулася мені, демонструючи білісінькі зуби, хазяйка маєтку, спозираючи яку, я змінила свою думку про те, що виглядаю дуже гламурно, бо справжній гламур стояв зараз просто навпроти мене у всій своїй сліпучій красі.

- Чому це? - здивувалася я.

Невже я виглядаю настільки кепсько?

- Ми ж вас не знаємо, а може, ви їх убити хочете? - пожартував гламур і підморгнув. - А хочете чаю? Чи кави?

- А може, я вас убити хочу? - пожартувала я і підморгнула гламурові.

Гламур замислився, а я пішла геть, дуже задоволена собою. Іноді я шкодую, що народилася жінкою. Не знаю, як поводять себе чоловіки, побачивши у якійсь особі конкурента, а от жінки (принаймні, більшість) одразу починають сердитися, заздрити і щось демонструвати (як не красу, то розум, як не діаманти у вухах, то сумочку від Гуччі). Це відбувається мимоволі. Це щось закладене у нас самою природою. І я шкодую про те, що тут ніколи не можу перти проти природи.

Адже можна було зайти на чай-каву до тієї тітки, думала я, адже можна було з нею розговоритися. А може, вона справді знала щось про Аскольда і наприкінці нашого чаювання виклала б мені…

А навіть якби не знала, я з неї витягла б хоча би назву крему, завдяки якому вона має таку пречудову шкіру. Я просто зобов’язана була це зробити…

Я ще довго картала б себе за цей інцидент, якби не дійшла до хати, біля якої стояв гараж, де колись містився наш польовий штаб.

Господи, як я зраділа, коли увійшла на те подвір’я й побачила Ринатового діда. Той майже не змінився. Лише остаточно посивів і ніби поменшав (чи це я виросла?).

Він сидів на ґанку, тримав у зубах люльку й по-котячому мружився на сонце.

- Доброго дня! - радо гукнула я, підходячи до нього. - Ви мене не пам’ятаєте? Я… - Ілька, - перервав мене старий і посміхнувся, - пам’ятаю.

Ти тільки, той, не верещи так. Я не глухий.

- Пробачте, - розгубилася я, - я не думала, що ви глухий. Я кричала, бо зраділа, побачивши вас, що ви тут, що ви не…