Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

Вона посміхнулася ширше, відійшла трохи, впускаючи мене у дім:

- Доброго дня, Ринат у школі. Ви проходьте, він скоро буде.

- У школі? - здивувалася я.

«Може, це не той Ринат? Що дорослому чоловікові робити у школі? Але ж адреса та сама, я ж перевіряла два рази…»

Дівчина помітила мій подив, коротко, сріблясто розсміялася, пояснила:

- Він учитель. Його знаєте, як діти люблять…

О, це я знала… Якщо діти у школі люблять його так само, як любили ми, то він уже давно повинен бути вчителем року, чи як воно там у них називається…

- Та проходьте ж, не стійте на порозі, - вкотре усміхнувся янгол. Мадонна з немовлям…

Отут я б уже не втекла, навіть якби захотіла. Бо куди вже тікати, коли запрошують із такою щирою усмішкою.

Я увійшла, зачинила за собою двері. Немовля тихенько писнуло, Мадонна кинула мені:

- Проходьте на кухню, я зараз, - і, заколисуючи, понесла дитину до кімнати.

Дивна якась Мадонна. Якби до мого чоловіка прийшла невідома мені гламурна (ну, не зовсім, лише трішечки, але ж - гламурна) особа жіночої статі, яка навіть не знає, де той працює, то навряд чи я її так приязно зустрічала б.

Утім, чоловіка у мене немає. Та що там чоловіка - я навіть хлопця свого невідомо де загубила…

Вона повернулася, вже без дитини. Вказала мені на стілець, увімкнула кавоварку.

- Будете каву? - спитала вона, я хотіла відмовитися, але вона раптом попросила. - Будь-ласка, випийте кави.

Мені не можна, так я хоч на вас подивлюся, - і всміхнулася.

Куди було подітися від цієї усмішки?

- Давайте, - погодилася я.

- А ви його подруга? - спитала вона.

Ой, прокинулися, з насмішкою подумала я, прокинулися й вирішили зрозуміти, кого ж це ми впустили в дім. Не дуже я любила людей, яких не могла зрозуміти, а ця істота була саме з них…

- Не зовсім подруга. Ми в дитинстві були знайомі, а зараз мені потрібна його допомога…

- Ясно. Ви не хвилюйтеся, я впевнена, що він вам допоможе. Мене, до речі, Юлею звати, - вона простягнула мені тонку ніжну долоньку, яку навіть страшно потискати було. Але я зробила над собою чергове за цей день зусилля та обережно потисла. - Ілона.

Юля дістала з полички коробку шоколадних цукерок і поставила на стіл.

- Дайте вгадаю: цукерок вам теж не можна? - спи тала я.

Вона посміхнулася, кивнула. «Прощавай, дієта», подумки зітхнула я й полізла за цукеркою.

- То ви одружені? - поцікавилася я, відправляючи цукерку до рота.

- Так, - вона продемонструвала обручку на пальці, - уже два роки. І тут я відімкнула усіляку чемність, бо втомилася почуватися настільки незручно й зовсім не розуміти це біляве янголя. Я спитала:

- А ви можете пояснити мені причини своєї поведінки?

- Причини? - здивувалася вона.

Господи, воно не розуміло… А мені просто необхідно було зрозуміти її, життєво необхідно. Я виклала ситуацію:

- Ну дивіться, до вашого чоловіка прийшла якась жінка, якої ви зовсім не знаєте, а ви, замість того, щоб влаштувати скандал чи принаймні здивуватися, робите їй каву, годуєте цукерками… А де ж усілякі там ревнощі?

Вона уважно вислухала мене, а потім усміхнулася до мене, як до малої дитини (і раптом стала дуже схожою на Рината, це було його вміння слухати, це була його усмішка), відповіла: - Ілоно, ну які ревнощі? Ви ж знаєте його! - О, як вона вимовляла це «його», так, ніби розповідала мені про бога, у якого відчайдушно вірить. - Ви ж знаєте, що він ніколи не бреше. Знаєте, що у нього багато друзів, які приходять і так, як ви, по допомогу, і за порадою, і просто поговорити.

А я ще й знаю, що він кохає мене. Які ж тут можуть бути ревнощі?

«Так ти зовсім ще дитина, - подумала я, - маленьке янголя… Ох, обпечешся ти коли-небудь із цією своєю сліпою вірою… А втім, ти з Ринатом. Може, й не обпечешся.

Він не дозволить…»

Ринат прийшов за півгодини. Я встигла випити вже дві кави й з’їсти майже половину тих цукерок, коли почула, як у дверях обертається ключ. Янголя злетіло зі стільця і помчало назустріч своєму богові, а у мене чомусь знов виникло гостре відчуття неадекватності ситуації та не менш гостре бажання втекти. Це був чужий храм, і я була у ньому зайва.

Більш зайвими, ніж я, тут були тільки мої проблеми.

А коли він зайшов на кухню, все зникло. Все було так, як треба. Я сиділа тут, бо прийшла до свого друга Рината за порадою, і мій друг Ринат стояв навпроти, готовий допомогти.

Він не змінився. Був тим самим невисоким, худорлявим, блідим хлопцем, з тими самими серйозними сірими очима.

Це був наш Ринат. Той самий, що обіймав мене за плечі під час пошуків Вогника, той самий, що прикривав наш відступ з лісу із дровинякою в руці, той самий, що розбороняв під час бійок Аскольда й Михася, той самий найрозумніший і найдобріший у світі хлопець. Хіба що не усміхався…