Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

- Слухай, Ринате, - сказала я, - облиш. Ти пробач, я не хотіла тебе грузити своїми проблемами. Давай я піду, розберуся з ними, а потім зайду до тебе. Нормально поговоримо…

Я піднялася, збираючись якнайшвидше втекти, аби не створювати зайвого клопоту, а він обернувся й попрохав:

- Сядь, будь ласка. Помовч.

- Я не хочу заважати…

- Ти помовчати можеш? Я згадую.

- Згадуєш? Що?

Він тяжко зітхнув, але відповів:

- Я не знаю, де Михась, але якось бачив у газеті статтю Аскольда Горіна, а це, якщо не помиляюся, наш Аскольд.

- Аскольд - журналіст?!

- Ну замовкни ж ти, - майже застогнав він, - дай же назву газети згадати…

- Ринате, ти навіть не уявляєш, як я тобі вдячна…

Замість чергового прохання помовчати, він просто пожбурив у мене якимось рушником. А я ледь стрималася, аби не кинутися йому на шию й не розцілувати.

Це таки був Ринат. Той, наш Ринат. І Ринат був у грі.

- «НЛО», - раптом повідомив Ринат, зупиняючись, - точно: газета називалася «НЛО». Я ще здивувався, чого це наш скептичний Аскольд обрав таку тематику…

- Може, це не наш Аскольд? - я теж здивувалася.

Ринат знизав плечима:

- Може й не наш. Але ж спробувати можна, - і гукнув до кімнати, - Юленько, принеси, будь-ласка, телефон!

У редакції Аскольда Горіна не було, проте нам повідомили, що так, у газеті такий працює. Ринат зрадів і взявся просити його мобільний. Мобільний йому давати не хотіли, й тоді він перейшов до іншої тактики.

Вперше в житті я побачила Рината, який бреше. Він брехав серйозно й дуже переконливо - про те, як його викрали інопланетяни, про те, що він контактер зі стажем, про те, що йому просто життєво необхідно сьогодні ж розповісти панові Горіну про дату кінця світу. Нарешті, він усіх так дістав своїми побрехеньками, що йому продиктували той телефон, аби лишень відчепився.

- А ти, виявляється, брехун, - посміхнулася я, коли він радісно тицьнув мені під носа клаптик паперу з телефоном.

- У Михася навчився, - підморгнув мені Ринат і набрав Аскольда.

«Що, Юлько, ніколи не бреше?» - подумала я із якимось незрозумілим тріумфальним відчуттям.

Аскольд відповів майже одразу. Бо майже одразу Ринат заговорив у слухавку:

- Аскольде, доброго вечора, - почав Ринат, - ви мене, мабуть, не пам’ятаєте. Мене звати Ринат, ми були знайо…

Він замовк на півслові, бо йому щось почав розповідати Аскольд. Судячи з обличчя Рината, щось не дуже приємне. Він ніби скам’янів, слухав деякий час мовчки, потім спитав:

- Де він зараз?.. А ти?.. Ясно. Зустрінемося там за годину.

Скинув дзвінок, глянув на мене, кинув:

- Поїхали. З Михасем трабли.

- Щось серйозне? - злякалася я.

- Ще не знаю, зараз розберемося.

Він швидко зазирнув до кімнати, щось сказав Юлі, вхопив одною рукою мене, іншою - куртку й буквально витяг з квартири. А я й забула, як стрімко, рішуче й цілеспрямовано рухався Ринат, вирішуючи чергове питання, чергові чиїсь проблеми. Цікаво, у нього колись були власні проблеми? Здається, що ні… Може, він відлякував їх такою своєю поведінкою?

У ліфті я поцікавилася:

- То що тобі сказав Аскольд?

- «Ринате, як ти вчасно. З Михасем трабли», - з усмішкою процитував Ринат. І мені знову здалося, що ці довгі п’ятнадцять років минали лише для мене. Лише у мене. Може, у мене щось не те із відчуттям часу? Ну що може сказати одна доросла людина іншій дорослій людині, яку за всіма законами світу вже й пам’ятати не повинна? «Як ти вчасно»?!

- Я сам дивуюся, - відповів на мої думки Ринат, вкотре викликаючи підозру, що він таки не зовсім людина. Не бог, звісно, але й не звичайна людина…

- Ти думки читаєш? - спитала я.

- У тебе вони на обличчі написані, - коротко посміхнувся він, - просто на лобі.

Ми вийшли на вулицю.

- Ти на машині? - спитав він. І про те, що у мене взагалі є машина, я йому не казала… Втім, про це міг сказати мій таки трохи гламурний вигляд.

Я мовчки тицьнула пальцем у бік своєї «Волги».

- Залишиш тут, - повідомив він, не спитав, не наказав, просто повідомив, - ми їдемо до бару.

- Я не п’ю…

- Облиш, - відмахнувся він.

- Так, мій генерале, - зітхнула я.

Коли Ринат перебирав командування на себе, а він завжди перебирав командування на себе, сперечатися з ним не було сенсу.

Бар називався «Дно». Був у знаковому місці - біля станції метро Шулявська, де особи, яких можна було віднести до відповідного прошарку суспільства, зустрічалися частенько.

Втім, ізсередини «Дно» було дуже симпатичним, і з часом ставало зрозуміло, що назва його прошарків суспільства не стосується, а стосується вона виключно інтер’єру, який повинен був створювати атмосферу субмарини, у якій сидять відвідувачі бару, хлопці з «Бітлз» (їхні фото були розвішані по стінах) і папуга, що сидів у клітці біля входу.