Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

Мені весело, їм…

Раптом Аскольд обірвав себе на півслові, глянувши мені за плече, я обернулася й побачила Рината, що повертався до нас. І зрозуміла, що Ринатові він цього ніколи не розповість.

Ринат таки залишився у нас за головного, і його хворобливе почуття справедливості залишилося разом з ним. І ми з Аскольдом лишилися своїми хлопцями, які слухаються й трохи побоюються розчарувати нашого головного.

- Значить, так, - сказав Ринат, - сплачуймо рахунок і їдьмо до Михася.

- Як? - здивувався Аскольд.

- На таксі. - посміхнувся Ринат. - Я тут влаштував невеличке опитування серед таксистів, що стоять біля входу.

Один згадав хлопця, який за описом нагадував Михася. А переконувати його, що Михасеві потрібна наша допомога, навіть не довелося. Він сам, здається, за нього злякався, поки відвозив додому. Тому й адресу назвав, і відвезти недорого погодився.

- Недорого? - підозріло перепитав Аскольд.

- Відносно, - відповів Ринат.

- Відно-осно… - із розумінням простягнув Аскольд, але перехопив погляд Рината й швиденько підскочив. - Та йду вже, йду! Пожартувати навіть не можна…

Коли ми сіли у таксі, Аскольд серйозно запитав:

- Ринате, а я тобі казав, що ти - геній?

- Ага. Коли я відремонтував твого мажорного плеєра, - нагадав Ринат. - І пам’ять у тебе теж нівроку, - посміхнувся Аскольд.

- Ти ще не чув, як він уміє брехати, - сказала я.

- Ринат уміє брехати?! - здивувався Аскольд. І замовк на всю дорогу - так його шокували мої слова.

Двері його квартири були обшарпані, а дзвінок не працював.

Ми втрьох стояли перед тими дверима, і тиша по той бік лякала. Не знаю, як хлопцям, а мені стало трохи моторошно.

Мені здалося, що Михась помер. Що ми не встигли. Що та тиша зловісна й не провіщає нічого доброго. Що дзвінок вимкнувся, помер разом з усім, що було за тими обшарпаними дверима. Що він там казав Аскольдові? А-ні-чо-гі-сінь-ко-го, казав він. Порожньо, казав він. Порожньо і тихо…

Ринат постукав. Голосно і, як мені здалося, знервовано.

Видно, не тільки мене злякала та тиша. Декілька секунд - і нарешті замок обертається. Я зібралася зітхнути із полегшенням, але не встигла. Бо побачила на порозі не Михася.

Примару.

Якби якось перетнулася з ним на вулиці, точно не впізнала б. Подумала б: «О, хлопець, схожий на Михася!» Але не Михась. Ну зовсім не Михась. І заява Аскольда щодо його скляних очей - то були лише квіточки. Які там, в дідька, скляні очі! Він увесь був скляний. Прозорий. Від хлопця, який раніше так сяяв, так грав на публіку, так загадково усміхався, лишилася холодна скляна витончена оболонка.

Темні запалені очі й темні кола під ними. І - порожнеча за оболонкою. «А-ні-чо-гі-сінь-ко-го». І ніби постарішав. Не подорослішав, саме постарішав.

У нього не було ні сивого волосся, ні зайвих зморщок на обличчі, це просто відчувалося у ньому. Він постарішав, і він умирав.

Він подивився на нас - холодно, незнайомо. І зачинив двері.

- Кльово, - прокоментував Аскольд. Я нічого сказати не могла - мені просто відібрало мову.

А Ринат знову постукав. Михась довго не відчиняв, та Ринат продемонстрував неймовірну впертість. Двері знову відчинилися.

- Що вам треба? - спитав привид Михася.

- Поговорити, - відповів Ринат.

- Забирайтеся, - сказав привид Михася, - я сплю.

Мені завтра на роботу. - І хто таких алкашів на роботі тримає? - в’їдливо поцікавився Аскольд. Михась замахнувся, аби вдарити чи просто відштовхнути його, але не встиг - Аскольд перехопив його руку, крутнув, Михась гепнувся на підлогу.

Я нарешті відчула, що можу говорити й прошепотіла:

- Господи…

- Можна просто Михась, - відповіли мені з підлоги, й у мене відлягло. Жартує, значить, ще живий.

Хоч він і пручався, та Ринат з Аскольдом підняли його й затягли у квартиру. Я увійшла за ними, зачинила двері. - Ілько, кави, - наказав Ринат, - багато міцної кави.

Аскольде, у ванну його. Поїхали.

У квартирі було повно мотлоху, брудного посуду й порожніх пляшок. Звідусіль тхнуло тютюновим чадом - здавалося, цей мерзенний дух в’ївся просто у стіни. Кава, хоч як це дивно, таки знайшлася. Чомусь у холодильнику.

Я зварила її стільки, що будь-якому бабакові вистачило б на тиждень неспання.

На мій превеликий жаль, півгодини перебування у ванній мало змінили Михася. Лише на ногах стояв краще. Все інше залишилося: той самий прозорий байдужий погляд, ті самі кола під очима, та сама втома у ньому.

Проте він уже не пручався. Слухняно всівся за стіл, слухняно почав пити каву. Ми також розсілися за столом.