Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

«Від людей», повторила я подумки Аскольдові слова.

Він що, теж уважає Рината не зовсім людиною?

- Слухай, а ти чого дзвонив? - згадав Аскольд. - А то я тут зі своїм Михасем… А чого ви, до речі, з Ількою разом?

- З нашим Михасем, - виправила я, - саме через Михася ми тут. Мені потрібен був Михась, ми його шукали, вирішили у тебе спитати…

- А ви, хлопці, давно на зв’язку? - спитав Аскольд.

- Від сьогодні, - посміхнувся Ринат.

- Ого, - здивувався Аскольд, - так це просто… просто доля якась!

Я сіпнулася, бо згадала майже ті самі слова Іллі. Як він промовив: «Це доля» у вечір нашого знайомства із тією своєю дивовижною усмішкою. І саму ту усмішку згадала, усмішку, яка освітлювала мені дні і ночі, під світлом якої не страшно було засинати і прокидатися, легко було засинати і прокидатися, легко було жити, дихати…

Ринат штурхнув мене ліктем, скомандував: - Ілько, припини.

Невже знову на лобі все було написано?

- Звісно ані телефону, ані адреси? - спитав він у Аскольда. Той лише винувато кивнув.

- Добре, - сказав Ринат, - зараз щось вигадаємо… Ага, вигадав. Ви тут потеревеньте, я зараз.

Він піднявся й пішов до виходу.

- Ну, якщо і цей рахунок не сплатить… - усміхнувся Аскольд. І нарешті нагадав мені себе самого п’ятнадцять років тому - скептика і циніка.

- А знаєш, Ілько, - сказав Аскольд, - у мене таке враження, ніби ми й не прощалися взагалі.

- Ну, ти, за великим рахунком, з нами й не прощався, - знизала я плечима. - Іди ти, - з посмішкою відмахнувся він і став остаточно схожим на себе. А я зрозуміла, що скучила за ним не менше, ніж за нашим вчителем Ринатом.

- Може, поки що розповіси, як ти? - спитала я. І Аскольд розповів.

Він жив в однокімнатній квартирі, яку винаймав за власний кошт. Він так і не зміг знайти спільної мови з батьком. А батько так і не зміг пробачити синові його потягу до журналістики, а не до банківської справи. Йому не подобалось у синові все: Аскольдова манера одягатися й розмовляти, Аскольдові великі окуляри і великі амбіції.

Батько не пробачив синові, що той виріс не тим, кого б він хотів бачити, а син не пробачив батькові, що той хотів би бачити його не тим, ким він є.

- Він був тираном, - казав Аскольд, тягнучи свій прозорий коктейль крізь соломинку, - типовим тираном. Він хотів указувати, що і як мені робити, де і з ким зустрічатися, з ким товаришувати, кого любити. Він намагався розчавити авторитетом… Козел…

- Не варто так, - попросила я, - він усе одно твій батько.

- Бі-о-ло-гіч-но, - значуще підняв пальця Аскольд, і я зрозуміла, що він таки п’яний. З п’яними, як відомо, сперечатися собі дорожче, тому я перемкнулася на іншу тему, яка цікавила мене не менше Аскольдового життя-буття.

- Ну, добре, - відмахнулася я, - а скажи мені, Аскольде, навіщо тобі такі окуляри? - Імідж, - вагомо повідомив Аскольд, - я журналіст, який пише статті про всілякі там дивні речі, неадекватні речі, то чому я, Ілько, повинен виглядати адекватно? Мій імідж цілком відповідає моїй професії.

- А чому «НЛО»? - спитала я. - Ти ж у все це не вірив.

Він хитро посміхнувся, підморгнув:

- А зараз, гадаєш, вірю? Я що, скидаюся на того, хто вірить? О, тоді я щасливий. Це означає, що мій імідж таки працює.

- Тобто?

- Ну добре, тобі, Ілько, скажу, тільки ти - нікому. Домовились?

Я зробила жест, ніби зачиняю рота на замок і викидаю ключ. Цього Аскольдові вистачило, і він змовницьки повідомив:

- Це все стьоб. Розумієш, який масштабний стьоб?

Пишу я ту маячню, а сам регочу. Іноді щось таке наверну, що аж перечитати не можу, так смішно. Несу редакторові, сидю навпроти, спостерігаю за реакцією. Вона так серйозно читає, що мене аж розпирає, але мармизу зберігаю, хоч це і тяжко… Отже, сиджу, дивлюся, а вона, знаєш, що каже? Каже:

«Геніально, Аскольде». Із таким, знаєш, пафосом. Розумієш, я жартую так, а вона на повному серйозі: «Геніально!» А ті психи, що інтерв’ю дають? Ти навіть не уявляєш, як тяжко їх слухати із розумним виглядом!

- То ти так знущаєшся з людей? - зрозуміла я.

- Ага! - радісно закивав він. - І виглядаю так теж спеціально!

Так от ким ти став, Аскольде, подумала я, тобою справді пишатися можна. Ти свого домігся, Аскольде. Так витончено знущатися з усього, що тобі не подобалося від самого дитинства - це ж треба додуматися! Так от хто ти тепер Аскольде, ти ходяча іміджева насмішка над усіма НЛО, контактерами, провидцями і скаженими професорами разом узятими…

- А головне, ніхто від цього не страждає, - вів далі Аскольд, - ніхто не ображається. Вони задоволені, я - теж.