Тетяна Винокурова-Садиченко - МИ

Він швидко глянув на Юлю (та зрозуміла, підморгнула мені й зникла в кімнаті), сів навпроти й, не вітаючись, дуже серйозно спитав:

- Що сталося?

- А чому ти вирішив, що щось сталося? - спитала я у відповідь.

Оце так зустріч… Просто, як п’ять копійок… Ніби й не було тих п’ятнадцяти років. Хоча привітатися все ж таки можна було.

- Бо ти прийшла до мене, - відповів він, - а до мене ти завжди бігла, коли у тебе щось траплялося. Розповідай. І зазирнув просто у душу. Таким знайомим гострим сірим поглядом.

- Нічого не сталося, - відповіла я, - просто хотіла спитати поради у одній справі.

- Нічого не сталося? - перепитав він, скануючи мене зсередини цим своїм поглядом.

- Нічого серйозного.

- Точно?

- Точно. І тут він посміхнувся. Знайомо. Зверхньо й лагідно водночас. І сказав:

- Ну ти мене й налякала… І мені здалося, що навпроти справді сидить бог. Найдобріший у всьому світі бог, який переймається проблемами всіх і кожного, навіть давніх друзів, які його вже давно забули, бог, який знає, що до нього приходять лише у найважчих випадках і який згоден саме у цих випадках допомогти. І мені стало соромно. Соромно, що я не приходила до нього тоді, коли все у мене було добре. І чомусь трохи шкода стало його - бо роздивилася його старий розтягнутий светр, дешевий годинник на руці й майже подерті кросівки, у яких він чомусь увійшов на кухню. Хіба може так одягатися бог? Та що там бог - хіба може так одягатися Ринат? Наш Ринат?

Чому я маю право їздити у своїй тачці й фарбувати нігті у салоні краси, коли він ходить у цих жахливих кросівках? І яке я, взагалі, мала право приходити до нього зараз?

Господи, це ж Ринат, вкотре пронеслося в голові, це ж наш Ринат… Він же у нас за головного… І я сказала:

- Пробач.

За все одразу. За себе.

- Та ну тебе, - відмахнувся він, - вигадала! Тебе Юля хоч нагодувала? А то, бачу, вдома тебе не годують зовсім.

Помітні перші ознаки дистрофії.

- Нагодувала. І не треба гратися в мою бабцю. Я схудла, бо стежу за фігурою.

Він усміхнувся:

- Ну-ну, фігуристка… Давай тоді розповідай, де ти, що ти.

- Що там розповідати… - знизала плечима я. - Азм єсьм офісний планктон. Живу, працюю, заробляю гроші, витрачаю гроші. Нічого цікавого. А ти?

- А я дітей вчу, - повідомив він - було видно, що йому подобалося про це говорити, - початкові класи. Одружився, як ти вже, певно, помітила. Сина народив. Залишилося дерево посадити і дім побудувати.

- Ти молодець, - серйозно сказала я.

- Ага, - підморгнув мені, - поповнюю генофонд нації.

- Ні, я серйозно. Ти молодець.

- Ну добре. Прийнято. А тепер, коли ми розібралися, хто є хто, розповідай, що за порада тобі потрібна.

Я трохи розгубилася. Не була я ще готовою до цієї розмови.

- Ну, це не зовсім порада… Знаєш, мені… мені хотілося б знайти Михася… думала, може, ти знаєш, де він…

Ринат помовчав, знову швиденько відсканував поглядом.

- Ні, - сказав нарешті, - не знаю. Але дуже хотілося б почути, що все ж таки у тебе сталося. Пробач, Ілько, але не вірю, що Михась просто так тобі знадобився.

- Це довга історія…

Ринат узяв мене за руку, попросив: - Ілько, не тягни. Ти розповідаєш, ми щось вирішуємо.

Треба Михася - шукаємо Михася. Але я повинен знати, у чому річ.

- Польовий штаб? - посміхнулася я.

Ринат швидко глянув у бік кімнати, де спав малий, зітхнув і відповів:

- Щось типу того. Давай.

Я теж зітхнула, але зібралася з думками й якомога коротше виклала Ринатові свою історію про Іллю. Ринат слухав уважно, втім, як завжди. Дивився спокійно, серйозно, із розумінням… Цікаво, він справді завжди розумів усе і всіх чи це просто погляд у нього такий?

Коли я закінчила, він сказав:

- Не хочу здатися нечуйним або нечемним, але чи не здається тобі, Ілько, що тебе кинули?

- Ні, - відповіла я і розповіла про сон.

Він знову мовчки й уважно вислухав, а коли я завершила розповідь, спитав:

- Ти Фройда читала?

Він не вірив мені. А чого я ще чекала? Та відступати було пізно.

- Ринате, я знаю, що то був не сон. То було видіння.

- Ти впевнена?

- Так. - І ти думаєш, що з твоїм хлопцем щось сталося?

- Так. - І жодних його координат, окрім мобілки, що поза зоною?

- Жодних.

Ринат замислився. Піднявся, пройшовся кухнею. Почухав носа. Він завжди чухав носа, коли про щось думав, згадала я. Ще тоді, у дитинстві. Й одразу ж укотре зрозуміла всю неадекватність ситуації. Хоч і чухає носа так само, та він уже подорослішав. Можливо, на відміну від мене. У нього є дружина, схожа на янгола, дітлахи, яких він навчає у школі, та ще й власне мале дитинча. У нього є власне життя і власні плани. І допомога у пошуках бозна-кого, бозна-де, та ще й разом із нашим казкарем Михасем, у його плани навряд чи входила. І навряд чи зараз він чухав носа, згадуючи, де ж може бути наш Михась. Він, мабуть, вирішував, як би мене обережно, аби не травмувати, відправити додому…