Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

– Сьогодні вночі, – сказала вона, – ти маєш зробити ту чоловічу справу.

Мстивості принців нема кінця-краю.

Опівночі імператор тихенько сидів у Панч-Магалі на горішньому поверсі й пригадував ту славну ніч, коли Тансен, співаючи діпак рааґ у Домі Сканди, запалив не тільки олійні лампи, але й самого себе. У мить, коли він поринув у спогади, значно нижче нього біля озера спалахнула червона квітка полум'я, і після миті невідання він раптом збагнув, що то в темряві горить будинок. Незабаром йому доповіли, що Дім Сканди згорів дотла, і він раптом стривожився, бо подумав, чи, часом, вогонь в його уяві не міг спричинитися до цієї масштабнішої пожежі. Коли уявив, що Ніколо Веспуччі, мабуть, уже мертвий, його охопив смуток. Однак тіла іноземця на згарищі не знайшли. Серед обвуглених залишків не виявили також тіл Костомахи та Перини; жінкам будинку, як і їхнім клієнтам, вдалося уникнути смерти. Річ у тому, що пані Ман Бай була не єдиною особою у Фатегпур Сикрі, яка прикладала передбачливе вухо до землі. Костомаха вже давно побоювалася свого колишнього роботодавця.

Тепер імператор найменше хотів, аби після зникнення іноземця, себто його загадкової дематеріалізації з палаючого будинку, між мешканцями столиці не пішов поголос, буцімто він був мольфаром.

– Тепер ми дізнаємося, – розмірковував імператор, – чи ті розповіді про прокляття мають під собою ґрунт.

На ранок після пожежі плоскодонне судно Ґунджаїш , яким перевозили лід, було знайдене з пробоїною в днищі, люто вирубаною сокирою. Ніколо Веспуччі, Могол Кохання, разом з обома жінками покинув ці краї назавжди, врятувавшись на судні, а не за допомогою своїх мольфарських чарів. Прибула партія льоду з Кашміру, але не було човна, яким би можна було перевезти той лід до Сикрі. Виникла необхідність використати для перевезення товару розкішні королівські судна Асаїш та Араїиі, і навіть мусили по саму ватерлінію завантажити невеликий ялик Фармаїш.

– Він карає нас водою, – думав імператор. – Тепер, коли він пішов від нас, він мучитиме спрагою своєї відсутности.

А тим часом принц Салім, на вимогу пані Ман Бай, прийшов до батька, аби звинуватити зниклу трійцю у підпалі свого власного будинку, й імператор одразу спостеріг синову вину, що, як сигнальний вогонь, світилася у нього на лобі, але не сказав нічого. Що сталося, те сталося. Він розпорядився не переслідувати іноземця та його жінок. Він не наздоганятиме і не повертатиме їх до міста для суду за затонуле судно. Нехай собі ідуть. Він побажав їм усього хорошого. Чоловікові у плащі з різнокольорових шкіряних косокутників, жінці, худій, як ніж, і другій, гладкій, як м'яч. Якщо світ справедливий, то в ньому знайдеться спокійний закуток навіть для людей, котрим, як цим трьом, важко прижитися. Історія Веспуччі закінчилася. Він перегорнув останню сторінку і натрапив на порожню, він переступив освітлений кордон існуючого світу і вступив у всесвіт невмирущих, тих бідолашних душ, життя яких припиняється ще до того, як вони перестають дихати. Імператор на березі озера побажав Моголу Кохання тихого життя після смерти та безболісного його закінчення; і відвернувся…

Навіженій Ман Бай не сподобалась незавершеність того, що відбулося, і тепер вона аж вила, жадаючи крови.

– Пошли за ними людей, убий їх, – кричала вона своєму чоловікові, але він втихомирив її, і вперше за своє куце життя подав ознаки прегарного короля у майбутньому. Події останніх днів його сильно сколихнули, десь глибоко в ньому зароджувалися нові риси, риси, які дадуть йому можливість попрощатися зі своєю відчайдушною юністю і стати поважним культурним чоловіком.

– Дні, коли я вбивав, минули, – промовив він. – Від сьогодні я дбатиму про збереження життя, а не про його знищення. Ніколи більше не проси мене про це.

Переміни в принцові-наступнику сталися надто пізно. Руйнування Фатегпур Сикрі розпочалося. Наступного ранку звуки паніки пролунали навпроти спальних покоїв імператора, і коли він зійшов з пагорба на крик біля водних споруд і ще голоснішої какофонії у самому караван-сараї та навколо нього, то побачив, що з озером сталося щось лихе. Вода відступала повільно, ніби людськими кроками. Імператор послав за провідними інженерами міста, але вони були розгубленими і не могли пояснити такого явища.

Озеро покидає нас, вигукували люди, життєдайне озеро, яке подорожній на вечірній зорі колись сприйняв за розплавлене золото. Без озера буде неможливо доставити з Кашміра крижані блоки, а отже, в палаці не буде свіжої гірської води. Без озера мешканці, що не можуть дозволити собі кашмірської криги, не матимуть що пити, не матимуть чим умитися і зможуть приготувати їжу, і їхні діти скоро почнуть помирати. Спека дужчала. Без озера місто перетвориться на підсмажену поморщену лушпину. Вода і далі відступала. Смерть озера означала смерть Сикрі.