Ахмед Рушди - Флорентійська чарівниця

– Довкола тебе надто багато загадок, – сказав імператор роздратовано. – Ми не можемо покладатися на чоловіка, життєва історія якого нам не зрозуміла. Тож розкажи нам геть усе, виклади все начистоту просто зараз, а тоді ми вирішимо, як з тобою чинити, і в який бік постелеться твоя доля – вгору до зірок чи вниз у порох. Давай. Нічого не пропускай. Сьогодні – судний день.

– Може так статися, ваша величносте, що моя розповідь не знайде у вас відгуку, – відповів Маґор дель'Амор, – адже стосується це Mundus Novus , тобто Нового Світу, і мінливої природи на майже незвіданій території Часу.

В Океані Mundus Novus звичайні закони простору і часу не діяли. Щодо простору, то він міг одного дня сильно розширитися, а потім стиснутися, так що розміри землі ставали вдвічі більшими чи наполовину меншими. Дослідники незвіданих земель привозили з собою різні відомості про розміри нового світу, природу його мешканців і спосіб поведінки, до якого схильний цей квадрант космосу. Надходила інформація про мавп, що літали, та змій завдовжки з річку. Щодо часу, то він не піддавався жодному контролю. Річ не тільки в тому, що він пришвидшував і сповільнював свій абсолютно мінливий плин, але траплялися також періоди, хоч слово «періоди» не могло належним чином описати це явище, коли він взагалі не минав. Тубільці, ті нечисленні, що опанували європейські мови, підтверджували, що їхній світ був незмінним світом, статичним світом, поза часовим світом, казали вони, і саме так їм і подобалося. Існувала ймовірність, а також знаходилися філософи, що заявляли на повен голос, що поняття часу до Mundus Novus було завезено європейськими мореплавцями та новопоселенцями разом з різноманітними хворобами. Ось чому цей світ належним чином не функціонував. Очевидно, ще не адаптувався до нового стану справ.

– Колись, – казали люди в Mundus Novus, – тут буде час.

Однак наразі треба було просто змиритися з непостійністю природи годинників нового світу. Найтривожнішим наслідком цієї хронологічної непевности було те, що час може спливати для різних людей по-різному, навіть у межах однієї родини чи будинку. Діти старіли швидше, ніж їхні батьки, аж поки не сприймалися старшими за своїх предків. Деяким підкорювачам нових земель, мореплавцям та поселенцям, здавалося, завжди мали обмаль часу. А іншим того часу було аж забагато.

Слухаючи розповідь Маґора Дель'Амора, імператор усвідомлював, що західні землі були екзотичними та сюрреалістичними настільки, що виявилися малозрозумілими для нудних людей Сходу. На Сході чоловіки та жінки важко працювали, жили добре або ж не дуже, помирали благородною або ж ганебною смертю, дотримувалися віри, що надихала їх на велике мистецтво, велику поезію, велику музику, давала трохи заспокоєння і багато сум'яття. Нормальна людина просто жила, от і все. А в тих казкових західних краях люди, здається, були схильні до різного виду істерії, згадаймо хоч би Плакальників у Флоренції, яка ширилася у їхніх країнах, ніби хвороба, і без жодних попереджень усе докорінно змінювала. А вже недавнє обожнення золота викликало особливий тип цієї крайньої істерії, яка стала рушійною силою у їхній історії. У своїй уяві Акбар малював західні храми, збудовані з золота, із золотими священиками всередині, а також із золотими прихожанами, що прийшли молитися із золотими пожертвуваннями, аби заспокоїти свого золотого бога. Вони їли золоту їжу і пили золоті напої, а коли плакали, то розплавлене золото текло по їхніх лисніючих щоках. І саме золото рухало їхніми мореплавцями, коли вони пливли через безкрайній океан далі на захід, незважаючи на небезпеку упасти з краю світу. Золото, а також Індія, де, за їхніми уявленнями, було сила-силенна золота.

Проте Індії вони не знайшли, але відкрили… далекий захід.

І на цьому далекому заході вони знайшли золото, а тоді шукали ще більше золота, шукали золоті міста і золоті річки, аж зустріли створіння навіть ще менш імовірних і вражаючих, ніж вони самі – химерних, незбагненних чоловіків та жінок, які вдягалися в пір'я, шкіру та кістки, і вони назвали їх індіанцями. Для Акбара це було образливим. Чоловіків і жінок, які приносять у жертву своїм богам людей, назвали індіанцями. Дехто з цих «індіанців» з іншого світу мало чим відрізнявся від аборигенів; навіть ті, що побудували міста та імперії, хибували, або так здавалося імператорові, на філософію крови. Їхній бог був наполовину птахом, наполовину змією. Їхній бог складався з диму. Їхнім богом був бог овочів, бог ріпи і кукурудзи. Вони потерпали від сифілісу і думали про каміння, дощ і зорі як про живих істот. На полях вони працювали спроквола, були ледацюгами. Не вірили у зміни. Назвати таких людей індіанцями, на категоричну думку Акбара, було неповагою до благородних чоловіків та жінок Індії.