Ірина Солодченко: Перекручена реальність

Рік тому відбувся збіг обставин, якого могло й не бути. Але він стався… То була закономірність? Або випадковість? Хто це аналізуватиме?

Суддя Дорош сьогодні без мантії. Вона вдягнена у звичайну світлу сукню з вузькими бретелями й тепер видно, що вона дуже симпатична та приємна жінка. Сукня простого покрою, з неглибоким декольте. Зараз суддя зосереджена й трохи насупила брови, що трохи спотворило її милі та жіночі риси обличчя. Жіночі… А чи жіноча то справа – бути суддею, чи жіноча справа – длубатися в убивствах та шахрайствах, питання вже риторичні. Так, не жіночі… Та жахливо не лише це. Суддя, прокурор, адвокат потерпілої – жінки в той час, коли учасники події – всі чоловіки. І так майже на кожному процесі. Можна навіть зробити певний висновок, що чоловіки творять казна що, а жінки їх судять. Це – нормально? Ні, ненормально. І так день за днем, день за днем…. І вважається, що це – цікава робота. Одна суддя в інтерв'ю поважній газеті так і сказала: в мене цікава робота, щодня – нова справа (перекладаємо: новий злочин), інші люди. Тобто кожен наступний злочин викликає у судді певне зацікавлення. Сперечатися нема чого: робота з людьми завжди вабить. Адже немає замкнутого колективу, коли втомлюєшся від набридлих облич. А в судді кожного дня – свіжі обличчя. Суспільство народжує злочинців, тобто «цікавих» людей, і поставляє їх до суду… А вулицями сновигають прості, непоказні, законослухняні люди. От би письменника туди, у народ… Та що він там нариє? Нудні історії на кшталт «робота-домівка-робота»?

– … Підсудний, маєте питання?

– Маю. У який момент ви втратили свідомість?

– Після другого пострілу.

– Все, питань немає…

– У судовому засіданні оголошується перерва.

5

Щось Ігор давно не телефонував… Напевно, дуже заклопотаний. Що ж…У судді апеляційного суду теж небагато вільного часу… Ігор – колишній однокурсник судді Дорош. «У нього була історія», і на цій підставі їх стосунки тривали дотепер. У студентські роки вони зустрічалися, кохалися та не одружилися. Після закінчення інституту Ігор, який приїхав до міста із глухої закутини, розподілився юрисконсультом до однієї шарашкіної контори. Начальничком там працював татусь його майбутньої дружини. Татко запримітив великонадійного юриста, увів його до себе в дім та одружив на своїй доньці. Ще за радянських часів тато зробив молодятам квартиру, придбав машину і дав зятеві поштовх у майбутнє. Тому сьогоднішнім станом речей Ігор був багато в чому зобов'язаний тестеві. Дружину свою він споконвічно не любив, але кидати її ніколи не збирався, бо їх Гіменеєві пута трималися на такій от «економіці». Поступово Ігор втягся в цю родину й став її повноправною часткою. Усе в його житті було міцно та якісно: і дача, і машина, і будинок і єдина донька вчиться у Лондоні. Життя, як-то кажуть, вдалося. Але іноді чоловік відвідував колишню однокурсницю й перетворювався на того самого студента, якого вона знала ще за інститутських часів. У неї вдома він нібито знімав свою шкіру. Не те, щоб чужу для нього шкіру, але і її треба було час од часу скидати, інакше він би давно збожеволів або вкрай розпився. Дружина Ігоря все життя пропрацювала бібліотекарем на заводі, куди її ще тато примостив. Це була проста і чиста робота, але не для жінки успішного юриста. Ходила вона туди, як через пень колоду тягла… Втім Ігор усім репрезентував дружину завідувачкою бібліотеки. Ольга Володимирівна розуміла, що в тій бібліотеці може з десяток книжок на одній поличці, та знаку не подавала.

Ззовні Ігор виглядав як солідний дядько, бо цього вимагала професія та становище у родині. Він важив за 100 кілограм та хизувався своїм черевцем, причому пішов на здобуття ваги цілком свідомо А колись же, худий та довготелесий, грав за студентську баскетбольну команду… Сама Ольга Володимирівна теж виглядала трохи старшою за свої роки: на жаль постійні розумові вправи та зосередженість жінку не омолоджують. Втім, коли вони були разом, то поводили себе начебто лишилися двадцятип’ятирічними. «У нас є історія, – казала Ольга своїй подрузі дитинства Валі та сестрі Каті». А заводити у її віці нові романи було не під силу. Та й ні з ким. Не з підсудними ж… І не з конвоєм… Тож Ольга Володимирівна не могла відмовитися від Ігоря при всіх його недоліках. Без нього в її житті утворилася б порожнеча. А порожнечі вона боялася… Тому на питання про особисте життя гордо відповідала, що в неї «хтось є». З іншого боку Ігор був однієї з нею професії. З ним можна було поділитися своїми проблемами і це не називалося «вантажем». Нормальний чоловік ненавидить розмовляти з коханкою про справи, бо приходить до неї поїсти, покохатися та відпочити. Та тут інший випадок. Ольга ні за віком, ні за статусом вже не годилася на роль коханки… Вона була радше другою жінкою… Законна дружина Ігоря – вся у господарстві, і перечитувала, мабуть, вже по сто двадцять п’ятому колу свої заводські книжки, а Ольга… Для душі, товариш і брат…