Ірина Солодченко: Перекручена реальність

– Що у цей час робив підсудний?

– Він запропонував спокійно розібратися…. Потім Денис відіпхнув Лисенка, і той упав.

– А що робив лисий здоровань… Кулик?

– Він не втручався…

– Що було в руках Прокопчика, адже він годував собак? Ложка, ніж, миска?

– Виделка, – прошепотів адвокат підсудного Куреник.

Дивно, але посміхнулися навіть потерпіла з підсудним…

– Скляна банка з-під каші.

– Він міг нацькувати на підсудного собак?

– Не знаю… Собаки швидко поїли й пішли кудись… Я не звертала на їх уваги.

– А банку де подів?

– Банку поставив поруч із мисками… Потім Забаров і Прокопчик вийшли вдвох за паркан, хвилин п'ять вони там розмовляли, та я не чула про що, а потім пролунав постріл і знову почалися суперечки. Я …

– Почекайте, секретар не встигає… Далі.

– За п'ять хвилин голомозий….

– Кулик, – підказала суддя.

– Кулик сказав мені: «Ти б краще йшла звідси, тут чоловічі розмови». І тут із-за паркану з’явився Денис. Обличчя його було червоного кольору. Я закричала …

– Чи чули ви суперечки за парканом? Про що вони говорили?

– Я не чула.

– Що вам заважало чути?

– Паркан, напевно. Я далеко стояла…

– Паркан … Добре…Куди пішов Забаров?

– Я почула другий постріл… Тут мені в очах потемніло…

– Все це відбувалося мовчки, чи вони і далі сперечались?

– Мовчки.

З вікна долинули сигнали автівок. Була п’ятниця, і весільний кортеж з сусідньої багатоповерхівки весело прокотив повз вікна районного суду. В залі стояла задушлива атмосфера, але зачинити вікно не було ніякої можливості, бо кондиціонеру в залі засідань, певна річ, не було. Ольга мимохідь зирнула на письменника і зазначила, що його перебільшену зацікавленість як лизень злизав. Тепер він дивився на учасників процесу з таким виглядом, начебто просидів тут вже років з 10 і мріє, коли все це закінчиться. «Чортів писака…», – подумала суддя й запитала свідка:

– Хто міг бачити перший постріл?

– Не знаю.. Я почула постріл і втратила свідомість… Я подумала, що Забаров зараз прибере мене, як свідка. Мені навіть здалося, що він цілився в мене. До тями й прийшла вже в сторожці…Від шоку я три дні не могла вимовити ані слова. Згодом дізналася, що Денис помер у лікарні.

– У прокурора є питання?

– Так, Ваша честь… Скажіть, свідок, Прокопчик захищався?

– При мені ні… Там, за парканом, може, і захищався…

– Чи можна зробити висновок, що захищався Забаров? Що йому загрожувала небезпека?

– Ні.

– Прокопчик міг щось взяти в руки, аби напасти на Забарова?

– Не думаю…

– В руках у Прокопчика нічого не було, коли він вибіг з-за паркану?

– Ні.

– Більше питань нема.

– У захисту є питання?

– Так, Ваша честь. Скажіть, свідок, що із себе уявляє бетонний паркан? Якої він товщини, висоти?

– Питання знімається. Свідок, не відповідайте. У матеріалах справи є фотографії й креслення.

– Ви бачили підсудного через перешкоду?

– Знімається питання. Не бачила, це питання з'ясовувалося.

– Скажіть, яку роботу ви пропонували потерпілому?

– Питання знімається, як таке, що не має відношення до справи про вбивство.

– Але Ваша честь!

– Прошу задавати питання по суті.

– Добре, яка того дня була видимість?

– Починало сутеніти…

– А коли провадилося відтворення події, видимість була такою самою?

– Так, приблизно такою.

– По-вашому подія була відтворена в повному обсязі? Яким було розташування всіх учасників?

– Так, все було так, як і тоді…

– У матеріалах справи є дані про чоловіка, який прийшов на стоянку, а потім швидко звідти пішов. Ви його бачили?

– Так, це був високий чоловік років сорока. Він заліз до якоїсь автівки, щось з неї взяв й хотів швидко піти.

– Як він поводився?

– Квапливо. Подивився, що відбувається й хотів піти…

– Як реагували на нього інші учасники події?

– Лисенко підійшов до нього й став щось розповідати. Той чоловік щось йому відповів і пішов.

– Підсудний, з ваших слів, запропонував розібратися. Коли він це запропонував?

– Одразу як приїхав підсудний запитав: «Що тут у вас скоїлось?». Денис сказав мені зачекати трохи і пішов з Забаровим за паркан…Мені було дуже страшно…

Засідання тривало вже більше години… За вікном люди пливли по розплавленому асфальту, весільна машина ще трохи посигналила та поїхала, напевно, до рагсу. У дворі багатоповерхівки весело грались діти, а в залі суду сиділа купка людей і намагалася зрозуміти, що насправді відбувалося рік тому. І нікому в світі не було до цього справи… Журналістка прибігла й втекла вигадувати сенсацію. А що діється в голові у письменника? Адже йому, задля розкрутки його нового твору, треба нарити нестандартні сюжетні лінії. Йому треба створити книжку, яка принесе славу та гроші, за які можна буде годувати родину, поїхати на курорт, сплатити навчання онуків…