Ірина Солодченко - Перекручена реальність

– А цю знаєте? – спитав Ігор. І сам собі відповів. – Цю пісню ніхто не знає. Я народився на березі Дніпра…. І там з дідів-прадідів її співають:

– Баламуте, вийди з хати,

Хочу тебе покохати,

Покохати та й забути,

Всі ж ви хлопці – баламути.

Цю пісню дійсно ніхто не знав.

– Найстрашніше, що з нами вони і підуть, – підвів підсумок Ігор… – Ми ці пісні ще від батьків чули, а наші діти їх зовсім не знають. Моє рідне село скоро перетвориться у «заповідник». А там така природа! Глибокі балки, яри, степ широкий, кручі… А деінде збереглися навіть залишки гранітних скель і верхівки кам'янистих островів. Та якийсь депутат вже накинув око на ці землі, зробить вхід по 50 гривні, понаставляє шашличників-чебуречників, і – кінець природі… Під кожним кущем валятимуться пляшки, обгортки та інше лайно.

… Гості виїхали о другій годині ночі. Провівши їх, Ігор знову пішов у душову, а Ольга вирішила ще трохи подихати свіжим повітрям. Наприкінці городу вона натрапила на невеличке болото. Кумкали жаби, цвірінчали та шипіли цвіркуни… Була дивна тиша, мир та спокій… Сидячі на вогкій траві вона згадала Анатолія. Перед тим, як поїхати він взяв номер її мобільного. Сказав, що хоче проконсультуватися з одного питання. Ох вже ці консультації…

За півгодини до неї наблизилась біла фігура. Ігор присів поруч…

– Надивляйся на природу, бо у місті такого не побачиш. Всі кудись квапляться, поспішають. А куди поспішати? До смерті своєї – ось куди.

– Та так…Коли квапишся – швидше летить час, тобто саме життя.

– Ніколи нічого не треба чекати і щось квапити – воно саме прийде. І наше життя от так промайнуло… Не помітили, як попереду – старість.

Помовчав і міцніше пригорнув Ольгу до себе.

– Олько, Олько… Знаю про що ти думаєш… Якби ми тоді одружилися, то не мали б сьогодні такого чудового вечора… Набридли б одне одному до чортиків, і я б наразі сидів з іншою. А ти б мені уїлась як хрін.

Посміхнувшись, Ольга подумала: «Ще все попереду…». А вголос уїдливо сказала:

– Але ж я так і не довідалася, як це – бути дружиною. Хоча б рік в заміжжі побути, от тоді б і вирішила, що краще: бути обридлою, але законною дружиною і працювати десь в бібліотеці на пів-ставки або мати раз на життя романтичний вечір під місяцем.

– Я тобі одразу відповім: краще цей єдиний вечір під місяцем.

– Та звичайно… Роки самітності – за один вечір під місяцем…

– Та яке в тебе самотність? Ти просто не знаєш, що таке самотність і Бога тим гнівиш. У тебе навіть кота немає. А самотність – це купа котів, які заступають все інше. Самотність – це коли живуть не своїм життям, а особистим життям котів та собак. «Моя Мася загуляла й не знає кого обрати: Васька або Кузьму. Гуляє моя кицечка з обома, а ті її ревнують». Мій двоюрідний брат пішов колись жити до однієї жінки. І місяця не витримав… Каже, кожну ніч по йому коти лазили – драбинкою у кватирку, потім на стіл, зі стола на диван, де він спав. І добре б свої коти, а то – із усього села… І лізуть, і лізуть… І лізуть, і лізуть… І всі – до цієї Масі. Якось його терпець увірвався: «Вижени їх! Прийми ту драбинку!». А жіночка: «Ти що? Вони змерзнуть!». А на вулиці – жовтень місяць… «Та най хазяї за своїх котів турбуються!» – не витримав брат. А вона: «Хазяї цих котів – остання сволота: не пускають їх ночувати до хати, а змушують у клуні мишей ловити». З місяць він потерпів ці нічні котячі розборки за Масю з переходом у котячий клубок, а тоді і каже: «Або я, або коти». І жіночка обрала котів…

– Так і вона не самотня. Має котів й навіть є з чого обирати. Бачиш, дядька вигнала, а котів залишила…

3

… Суддя знов упірнула у своє крісло… Під час довгих засідань так зручно зануритися у протертий дерматин. Порушення, звичайно… В кіно судді сидять прямо, голову тримають високо. Та висиджувати годинами з піднятим підборіддям непросто: болить хребет, ниють м’язи шиї.. Що ж…Мантія та крісло з високою спинкою мусять навівати повагу до суду. Та яке благоговіння може викликати ця брудна стеля в патьоках та стертий лінолеум? На тлі цієї убогості поваги можна досягти лише справедливим суддівством. А для винесення правдивого рішення (щоб з ним погодилися обидві сторони) потрібен ретельний розгляд справи.

Нема чого казати: погані умови праці впливають і на незалежність суддів, яка за законом має бутизабезпеченою шляхом створення необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов, матеріальним і соціальним забезпеченням. Матеріальна незалежність судді – запорука його незалежності. Але в тому є і зворотній бік медалі. Візьмемо, наприклад, суд Заводського району. Євроремонт, до судді не проб'єшся, бо секретарки (справжні секретарки, а не секретарі суду) пильно охороняють своїх начальників. Диктофон там заборонені, а атмосфера у коридорах – напруженіша ніж деінде. На дверях охорона записує прізвище, ім'я по батькові кожного, хто переступає поріг і мету візиту. А апеляційний суд захлинається від скарг на суддів Заводського району. При тому їхній голова отримав звання «почесного судді» від самого Ющенка… А в нас, подумала суддя Дорош, голова із владою на «ви», ні з ким особисто не лигається, тому і стіни ці обдерті, а квартир майже не надають… Отака-то ціна відносної незалежності від влади.