Ірина Солодченко - Перекручена реальність

– Солдат спецназу – це просто ходяча зброя, – підсумувала Ольга..

– Так, – не зупинявся Швайко. – Ходяча зброя… І щоб виконати завдання він силою витягне з будь-кого необхідну інформацію. Силою!!! Уявляєте?

– Я читав одну книгу, – вступив до розмови Анатолій, – і вона мене вразила. – Якийсь Міллер написав. Називається "Командос: Формування, підготовка, видатні операції спецпідрозділів».

– Читав і я цю книжечку, – додав Ігор. – Тільки цей Міллер насправді колишній російський спецназівець.

– Може й так… Так от Міллер наводить цитату якогось чи то Стайнера, чи то Свайнера… не пам'ятаю. Цей Стайнер-Свайнер написав "Підручник дилера смерті". І він пише, що в США професійних убивць використовують і армія, і мафія… Спецпідрозділ флоту «тюлені» дає заробіток платним вбивцям, а сили спецпризначення мають свої власні елітні "команди вбивць", куди беруть надзвичайно витривалих професіоналів, які діють методами командос – особливо підготовлених до сутичок вояк. Це – майстри холодної й вогнепальної зброї, єдиноборств, і водночас освічені й добре виховані люди… Стайнер прямо пише, що всі уряди навчають вбивць. Особливо вербувальники придивляються до пристрасних мисливців, чиї риси та інтелект якоюсь мірою збігаються із психофізичними характеристиками професійних убивць. Перспективними кандидатами є й ті, хто зі своєї ініціативи займаються різними видами контактних єдиноборств, карате, бійкою, ножем і таке інше.

– А я читав іншу книгу…- почав Ігор, та Швайко його перепинив.

– Вийдемо… Я сюди, бля, не для того їхав, щоб літературні бесіди вести.

І вони вийшли за хвіртку. А Ольга заходилася прибрати зі стола та готувати каву. Щоб не мовчати вона спитала Анатолія:

– А ви чим займаєтеся?

– Купи-продай… Нічого цікавого. Вася – мій шкільний товариш, тож ми з ним трошки погуляли…

– Який Вася? А…Швайко…

– Так… Вирішили трохи відірватися та опинилися в Ялті… Вашій роботі не позаздриш… Увесь час із злочинцями, вбивцями…

– Авжеж… Та я вже звикла…

– Я десь вичитав цікавий факт. Якщо не заперечуєте, я продовжу тему. Виявилось, що під час війни більшість солдат у бою не стріляють через внутрішній опір. І тепер солдат в армії спеціально навчають переборювати цей внутрішній опір… Уявляєте якими методами? А потім ці душі виходять у цивільне життя й застосовують там всі навички…

– А телебачення? – підхопила Ольга. – А література? А комп'ютерні ігри? Скрізь насильство. А як це страшно в реальності. Як страшно й боляче бачити очі батька, якого такий от навчений державою «командос» позбавив дитини. А за гратами вони ніякі не герої… Белькочуть щось про те, як ні сном, ні духом не відають, яким чином із шумового пістолета зникла перетинка… Таж в цивілізованих країнах такі люди все життя під доглядом уряду, а в нас, навчившись стріляти, хлопці беззастережно намагаються використати отримані знання в охороні, бандах, мафіях…

– Так, я згодний: навчені стріляти люди – небезпечні для суспільства. Але не треба забувати, що саме суспільство зробило їх такими й нічого не зробило для їх повернення до нормального життя. І потім громада розплачується за це. Хіба не так?

– Та так…

Коли Ігор із Швайком повернулися на столі вже стояла кава з тістечками. Зітхнувши, Швайко шумно сьорбнув з чашки і подивився навкруги:

– Яка краса…І навіщо люди вигадали науково-технічний прогрес? Як ви там казали, Ольго Володимирівно, «десь у інших людей починається світанок, а тут – ніч, і зорі виблискують»?

І раптом заспівав низьким потужним голосом:

На її очі навернулися сльози… Це була мамина улюблена пісня. Колись вона зі своєю сестрою чудово співала її у два голоси… Ольга вже тепліше поглянула на Швайка і підхопила:

Всі співали, крім Анатолія, який навіть не підмугичував.

– Це я був одного разу на Львівщині, – став розповідати Швайко. – Їздили до родичів дружини. Сіли от так увечері під грушею, випили, те-се… Аж ось хазяї переморгнулися та як затягли « Огней так много золотых на улицах Саратова ». Я охренів, бля. Не дав їм і доспівати. Кажу: це я сюди пхався за 1000 кілометрів, щоб кацапські пісні співати? А вони: ми думали, вам приємно буде. А я ж наполовину кацап, бля, в Іркутську народився і до восьмого класу в школу там ходив, поки ми на Україну не переїхали. І мати моя так гарно українські пісні співала. Тож як гримнув – «Ой, дівчина по гриби ходила…», вони ледве з стільців не поперекидалися, бля.