Ірина Солодченко - Перекручена реальність

– Прошу всіх сісти…Продовжуємо судове засідання. Потерпіла, ставте свої питання…

– Ви бачили того чоловіка, що заходив на стоянку?

– Ні, я ніякого чоловіка не бачив. Я стояв біля воріт, але там є ще вхід з іншої сторони. Можливо, він заходив звідти.

– Чому ви не надали допомогу, коли довідалися, що потерпілий поранений?

– Я надав допомогу тим, що викликав швидку. Я не лікар і не міг надати якусь іншу допомогу…

– Ви залишили Кириченко у непритомному стані?

– Так…Я її поклав на топчан в наказав Лисенкові за нею приглядати.

– Куди ви поїхали після того, як викликали швидку?

– Ми поїхали у центр міста, там я вийшов з машини Забарова й пішов додому.

– Вам Забаров щось говорив дорогою?

– Казав, що вітчим уплутав його в цю історію, що тільки заради матері він туди поїхав і молив Бога, щоб той хлопець вижив.

– Він дзвонив Лисенкові, щоб довідатися стан здоров'я Прокопчика?

– Коли я виходив з машини йому хтось подзвонив, але я не зрозумів хто.

– Чи говорив Забаров щось своєму вітчимові Лисенку перед тим як поїхати?

– Так, він сказав: «Вирядиш його до лікарні, а потім іди під три чорти, щоб я тебе ніколи в житті не бачив».

– Коли й від кого ви довідалися, що потерпілий помер?

– Мене сповістив про це сам Забаров. Він зателефонував вранці і сказав, що той хлопець помер. Він був дуже пригнічений. Він сказав, що не розуміє, як це сталося, що він дійсно шкодує… Я йому порадив іти в міліцію. Він сказав, вже збирається…

– Усе. У мене питань немає.

– Адвокат Щеглова, у вас є питання?

– Так. Чи був Лисенко в стані алкогольного сп'яніння?

– Не знаю …

– Ви ні з ким не спілкувалися? Просто стояли осторонь і спостерігали?

– Так, я просто стояв біля воріт й ні з ким не спілкувався.

Через відкрите вікно доносився шум вечірнього міста. Перехожі квапилися додому після закінчення трудового дня, діти гралися біля старої гойдалки…

– У підсудного є питання до свідка?

– Ні, Ваша честь…

– Підсудний, ви підтверджуєте показання свідка або ви з чимсь не згодні?

– Згодний.

– Запросите свідка Кириченко. Скажіть, свідок, ви бачили, як потерпілий ніс за паркан скляну банку?

– Ні, банка залишилася коло миски з собачою їжею.

– Банку потім не знайшли. Уламків скла теж. Ви наполягаєте на тому, що банка залишалася цілою, коли ви поїхали?

– Так, я наполягаю на цьому.

– Коли ви отямилися, що ви побачили?

– Мене привели до тями лікарі з швидкої. Вони хотіли і мене забрати, але я їм сказала, що зі мною все гаразд і пішла додому.

– Чому ви не зателефонували в міліцію, щоб повідомити про те, що сталося?

– Мені було страшно…

– Як ви пояснюєте розбіжності в ваших показаннях та свідка Кулика?

– Ніяк. Я розповідаю те, що бачила… Мені було дуже страшно… Але я все пам’ятаю…

– На сьогодні все. У судовому засіданні оголошується перерва.

Вийшли о сьомій вечора… Судове засідання тривало три години поспіль.

7

Суддя Дорош ще з дитинства знала ким буде. З цим мабуть і вродилася. Ні юрисконсультом, ніким іншим – тільки суддею. Вона ніколи не сиділа на іншому стільці й не розуміла, як це можна бути прокурором, а тим більш адвокатом. Властиво, про адвокатуру й мови не було. Захищати клієнта за гроші? Ні… Це було не для неї. Гроші – то певні зобов'язання. Це – залежність. А Ольга народилась з геном свободи у крові.

Росла вона не в дуже забезпеченій родині. Перші джинси купила тільки на першому курсі інституту. Молодша від неї на п’ять років сестра Катя була тоді школяркою, і частенько зранку першою вдягала індійські джинси і бігцем бігла до школи, бо джинси (та ще норкова шапка) у радянські часи були показником становища у суспільстві. І це при тому, що їх тато працював на цукерковій фабриці заступником директора з виробництва… Але батьки розлучилися коли сестри були ще малими, і тато після цього не раз одружувався і мав крім них ще п'ятеро дітей. І хоча він допомагав своїй першій родині, та і його можливості були не безмежними. До того ж, у мами було хворе серце і вона місяцями лежала в лікарнях…

Вчилася Ольга Дорош непогано, проте закінчила школу із трьома трійками. До двох трійок була причетна класна керівниця Марія Аронівна. Ще з п'ятого класу ця радянська «Сніжана Денисівна» чекала, коли Дорош почне носити їй цукерки. Та так і не дочекалася… Аж ось нарешті в їхньому класі трапився невеличкий конфлікт. Французьку мову викладала молода вчителька Лариса теж Аронівна. Дуже гарною вчителькою була Лариса Аронівна, чудово викладала французьку, яку Ольга дуже любила, та порядку в класі тримати не вміла. Одного разу двієчник і син військового Боря, спитав її: «А правда, що революцію зробили євреї?». Клас завмер, а вчителька почервоніла й почала виправдуватися… А Боря спокійно перелічив імена: Каганович, Троцький, Яків Свердлов… Зараз цими дискусіями нікого не здивуєш, а при совєтах навіть слово «єврей» не рекомендувалося вимовляти вголос… І тут чорт смикнув Олю тихесенько спитати: «А хіба ці прізвища не єврейські?».