Ірина Солодченко - Перекручена реальність

В особистому житті Ольги теж не все було гаразд. У тридцятирічному віці народила доньку… Батьком дитини був престарілий (чого правди ховати) суддя Лукашевич, у якого вона тоді працювала помічником. Після цього Ользі довелося перейти до іншого суду. Лукашевич і допоміг їй з переміщенням та й матеріально трохи підтримував. Втім доньку бачив три рази за своє життя. Він помер, коли Лесі виповнилося вісім рочків. Якраз у той час Ольга Володимирівна склала кваліфікаційний іспит комісії суддів загальних судів. Комісія надіслала до територіального управління свій висновок і її включили до кадрового резерву. Від рекомендації кваліфікаційною комісією на вакантну посаду до призначення минув рік. До того ж в Україні часто-густо в суддівську мантію треба «інвестувати». І Оля знала ці розцінки… Щоб стати районним суддею їй запропонували заплатити 20 тисяч. Допоміг Ігор… Вони випадково зустрілися у супермаркеті, і дізнавшись про її поневіряння, чоловік надав їй свою рекомендацію та допоміг з працевлаштуванням. Таким чином в 40 років Ольга Володимирівна стала суддею. З того часу парочка відновила свої стосунки: повечеряли разом, згадали минуле, інститут і само з себе все закрутилося наново. Ігор став її матеріальною та моральною підтримкою, адже зарплати в суддів тоді ще були мізерні.

З такою «суддівською кар’єрою» Ольга Володимирівна з перших справ судила так впевнено, начебто сиділа в цьому кріслі все життя. Бо в секретарях і помічниках набралася стільки досвіду, що ніякий перехідний період їй не знадобився.

Але чого гріха таїти… Суддя Дорош не була святою. Іноді і вона брала так звані хабарі… З Ігорем вона ніколи на цю тему не розмовляла. Та судячи з його рівня життя на зарплатню він не жив… Проте колись кинув між іншим: «Бери з обох сторін і суди як годиться». А були такі періоди в житті, коли гроші були конче необхідні. То мати хворіла, то сестра Катя в черговий раз шукала роботу, то доньку треба було припорядити, аби не ходила як старчиха. Тож доводилося «співпрацювати» з адвокатами з обох сторін. А судила як годиться. Ніхто б не підкопався. Потім зрозуміла, що то таки – чудовий вихід. І так би може й втяглася б, та по-перше, викрили суддю з їхнього суду і коли розбирали цей випадок, то один з колег на неї ТАК подивився, начебто вона була наступною. А по-друге, почувалася наче у сливах… Не для неї все це… І вона закаялася. Бо втямила: те, що сходить з рук іншим, ніколи не зійде їй самій. Згодом зарплати суддям підвищили і зараз 1000 доларів її майже влаштовували. Та й зі старих часів в її арсеналі лишилися двійко перевірених адвокатів…

Доволі швидко Ольга Володимирівна досягла репутації ретельного судді. Її стали поважати. Для підсудних потрапити до судді Дорош було за щастя, якщо можна так висловитися в цьому випадку. Бо тоді і на адвокатів можна не витрачатися. Тому що суддя Дорош була для підсудних і обвинувачем, і захисником. Родичів без аніякої юридичної освіти на захисті цілком вистачало. Тричі винний знав, що справа розбереться по кісточках, і що заробив, то заробив… Тож коли підсудний мав проблеми з захистом, вона забирала адвокатів просто з коридорів, де вони товклися в очікуванні судового засідання. А потім ті оборонці ще й пишалися своїми благодійними вчинками: «Зачекайте, я тут задарма захищав одного бешкетника… Суддя Дорош попросила..».

Таким чином проробивши в судовій системі вже близько тридцяти років суддя Дорош погодилася, коли прочитала у газеті, що 40 відсотків українських суддів нижче за всяку критику, а решта з останніх сил намагаються втримати судову владу України в правовому полі. Вона сподівалася, що належить до цієї решти. А щодо перших… Часто судовий корпус комплектується вихідцями із правоохоронних органів… Взяти її колегу – суддю Цаплієнко: не спромігшись стати адвокатом або влаштуватися до бізнес-структури, він пішов працювати туди, де з задоволенням чекають всіх випускників юрфаку і де постійна текучість кадрів – у міліцію. Там йому пощастило потрапити до слідчого підрозділу… Досягши 30-літнього віку, Цаплієнко вирішив стати суддею і почав втілювати в своїй роботі те погане, чому його навчили у міліції. А навчився він «зашивати справи», перепідписувати протоколи тощо. Та й то, в них ще був не найгірший суд. Лише один раз вона впала в неласку до голови суду і той намагався причепитися до неї за написання вироків поза суду. І це при тому, що майже всі українські судді пишуть вироки на дачах чи вдома без нагляду засідателів і сторін! А чому? А тому, що вони не мають можливості дотримуватися конституційного принципу – таємниці дорадчої кімнати… Хіба в судді Дорош була нарадча кімната? Ні, звичайно… І притягти суддю до дисциплінарної відповідальності можна десять разів на день. І за винесення вироку поза нарадчої кімнати, і за порушення процесуальних термінів… А хіба можна за тиждень у робочому кабінеті десять томів справи вивчити? Звісно, не можна. Тільки якщо взяти їх додому…