Олесь Ульяненко - Серафима

- Не твiй, точно, - спокiйно сказав Хруст, вiдкладаючи газету вбiк.

О 12.00 дверi прочинилися, i рожевощокий, з бiлими зубами, у хмарах парфумiв, розглядаючи нiгтi, до зали зайшов коханець дружини. Хруст i далi читав газети. Його насправдi нiчого не цiкавило. Вiн забув про цього дженджика, про Алiсiю, що сидiла поруч з Серафимою i потайцем намагалася витягнути яскравого слоїка з кокаїном. Дружина весь час кидала стривоженi погляди на Серафиму, яка з рiвною спиною, очима, що дивилися на свiтлi тiнi, на пiдлогу, чи невiдомо куди, спостерiгала за усiм, що вiдбувається. Погляди Алiсiї стривоженi, а як тiльки зайшов її коханець, жiнка взагалi втратила контроль над собою. Нарештi вона дiсталася до слоїка, вiдкрила, не з першого разу, нюхнула раз, другий. Засунула слоїка до кишенi i зараз переможним поглядом стрiльнула в Серафиму.

Серафима закурила сигарету, дмухнула в бiк Алiсiї, i так жiнки продовжували сидiти мовчки, а коханець стояв перед Хрустом i покашлював у кулак. Серафима подивилася на годинника - маленького i зручного з суцiльної платини з кiльком дiамантами. Була рiвно 12.15. Алiсiя оцiнювально глянула на годинник, закусила губу, фиркнула, але це вийшло зовсiм неприродно, не так, як ранiше. Вона нервово шарпнула сумочку - i косметичка, i люстерко, i слоїк посипалися на пiдлогу. Серафима нагнулася i стала допомагати. Алiсiя висобачилась: «Я сама!» «Тримай себе в руках», - прошипiла Серафима i далi хутко закидала до сумочки предмети. Нарештi Хруст вiдiклав газету. Чакос i два гевали-офiцiанти вийшли з тiнi декоративної пальми i стали за спиною коханця. Хруст показав жестом, щоб йому налили води, зробив кiлька ковткiв i запитав:

- Ну, як нас звати?

- Альберт, - сказав той чемно i манiрно усмiхнувся.

Хруст покривився, помахав рукою бiля носа, випив ковток води.

- Чорт, що у вас за iмена. Собачi у всiх якiсь. Алiсiя, Альберт. Про що тiльки батьки нинi думають. Ну, назвали б там Iваном, Петром, Микитою, як мене. Я - Микита. Ти не знав? А то все «Хруст» та «Хруст», - вiн допив воду. - Так тобi, Альберт, подобається моя дружина. Подобається? Чого мовчиш? Ти не повинен мовчати, коли з тобою розмовляють старшi. Чи тобi її їбати подобається? А ти знаєш, що таке грiх, Альбертик? Не знаєш. Ви, уйобки, самовпевненi й наглi. Ви не вiрите анi в Бога, анi… - Хруст двозначно прокрутив у повiтрi рукою.

Чакос з офiцiантами пiдступили ззаду, пiдхопили пiд руки Альберта, поклали на пiдлогу. Альберт закричав, вiрнiше, спробував закричати, коли з нього вже злетiли штани. Хруст встав i так собi, наче мiж iншим, наступив черевиком на його причандали. Альбертику закрили рота, i вiн тiльки сiпався: сльози текли його блiдим обличчям. Хруст розвернувся пiдошвою, дивлячись кудись повз. I так стоячи далi, вiн жестом попросив сигару, пiдкурив сам i нарештi зiйшов, махнувши за спину рукою, щоб Альберта вiдпустили. Серафима спостерiгала краєм ока. Єдине, що вона зрозумiла: Хруст не той старигань, якого можна легко обдурити. Та чи думала вона про це нинi: у нiй все спало, лише тiло здригалося вiд благоволiння i бажання. Серафима подивилася на Алiсiю i зрозумiла, що ця потороча ще довго їй псуватиме кров. Але вона усмiхнулася, поклала свою тонку, холодну долоню на руку Алiсiї, i та з удячнiстю прийняла цей жест. Серафима глянула на годинника - 12.30. Через п'ятнадцять хвилин вони їдуть на закупи. Хруст завжди вiдзначався європейською пунктуальнiстю. Йому пiднесли на тацi чарку горiлки. Вiн випив, закусив ложечкою червоної iкри, потiм подивився на пiдошву, але нiчого не вгледiв. Так, для годиться, потелiпав ногою у повiтрi. Чакос пiднiс килимок. Хруст нервово, але впевнено протяг пiдбором по килимку.

- Вiдвезiть його до лiкарнi, а то ще чого доброго здохне, - сказав вiн Чакосу. - А ми з Серафимою поїдемо по магазинах. Втомився я. Як я втомився. Пора й вiдпочити.

Тiнi повзли салоном, коли вони виїхали на площу Перемоги. Минули Євбаз i повернули на Лук'янiвку. Хруст завжди водив авто сам, випадком за кермо сiдав Чакос. Серафима розумiла, що старий не думав здаватися. Але чи намагалася вона щось зробити нинi? Напевне, нi. Її задовольняло нинiшнє положення. Хруст допомiг їй iз житлом, уладнав усе з мiлiцейською тяганиною i похороном того, що лишилося вiд Реуса. Зараз вона ходила в чорнiй сукнi, з чорною пов'язкою на головi, з-пiд якої вибивалися її каштановi, з мiдним вiдливом, кучерi. Чорна сукня, бiле тiло, високi груди i сталевого кольору очi. Не це одне захоплювало Хруста. Вiн, напевне, закохався, вiдчувши в нiй рiдну душу. Нiчого не насторожувало. Вiн стомився бути у вiчнiй тяганинi з життям i смертю. Вiддати належне - Серафима поводила себе скромно, нiчого не вимагала, достойно приймаючи подарунки, i вiддаючи у мiру можливостi все, чого бажав Хруст. Потiм, щоправда, психологи i психiатри зiб'ються з нiг, вишукуючи: де справжня Серафима, хто вона i що вона? Але Хруст дихав останнiми днями на повнi груди. Серафимi було мало приймати його залицяння, подарунки, квартиру на Печерську - двокiмнатну, маленьку, але затишну. Ще до цього часу, до цього випадку, вона бiльше нiчого i не бажала. Але сама зустрiч з його дружиною влила холоне срiбло в її груди. I зараз вона завбачливо ховала свiй жорсткий погляд за темними окулярами. Зараз вона боялася, що Хруст почне цiкавитися її долею. Сонце лежало на дахах, наче перший снiг. Хрусту було сумно. I вiн сказав: