Олесь Ульяненко - Серафима

Хруст уклонився, ввiчливо, поправив сиве коротко стрижене волосся без залисин. Сиве волосся й засмагле обличчя. Такий вiн їй нагадував героїв її дитячих вестернiв. Алiсiя щось пропищала, а Хруст сказав: «Я на вас чекаю, молодий чоловiче, у "Альбатросi"«. Коханець його дружини поморщився - «Альбатрос» найбiльша дiра в мiстi. Хруст пiшов, за ним Чакос, його незмiнний охоронець, i Серафима пiдвелася. Вони йшли в iнший зал, до свого столика. Вона розумiла: Алiсiя вела себе безпутно i нахабно. Хрусту - шiстдесят п'ять, у нього хвора печiнка, котру вiн успiшно лiкує в Швейцарiї. Алiсiя ж вирiшила - Хрусту кiнець, а тому так поводилася у свiтi. Швидше, рухав її мiзками кокаїн, шампанське й такi навпiвголубi хлопчики, з рожевими гепками й запахами «Крiстiан Дiор».

- Ти гадаєш, вiн прийде? - спитав Чакос, вiдставляючи стiльцi.

- Так. Вони наглi й дурнi. Вони думають, що свiт створено лише для них. У них немає скромностi. Тому вони такi злi, - Хруст сiв, не дивлячись на Серафиму, розвернув газети. - Не те, що ця дiвчинка - розумниця i скромниця. - Вiн позiхнув, поплескав по руцi Серафиму, i дiвчина пiдтиснула плечики, зовсiм невимушено вiдсунулася. Чакос криво усмiхнувся. Вона знала, що подобається Чакосу.

Кафе «Альбатрос». Молодик пiд навскiсним свiтлом перебирає руками по синiх кахлях, волочачи за собою кривавий слiд. Синi, трохи на викотi, очi сльозяться. Вiн без штанiв. Хруст стоїть i намагається розгледiти пiдошву. Тiльки-но вiн розчавив черевиками причандали молодого чоловiка. А було так: Хруст сидiв на своєму мiсцi, пiд бронзовою статуєю оголеної русалки. Якраз мiж двома вiкнами. Вiн нi з ким не бажав дiлити це мiсце. Ще вiдтодi, коли починав утiлювати план нашестя на столицю зi своїм дрiб'язковим бiзнесом. «Альбатрос» став вiдправним пунктом у його бiографiї. Тут вiн уперше задушив власними руками свого конкурента. Тут вiн навчився не плакати i не смiятися; останнiми роками, маючи вже рак у початковiй стадiї i слабкий зiр, став сентиментальним, а тому повернув «Альбатросу» вигляд, який заклад мав тодi, коли Хруст був молодим, бiдним i справедливим. Зустрiвши її, Серафиму, вiн знову навчився плакати й смiятися. Перед цим вони замовили вiдомому художнику портрет для Серафими. Потiм у скверi пили шампанське, i досить успiшно зайнялися коханням.

Серафима поводила себе, як провiнцiйна дiвчинка: совiсно, соромливо, а це Хрусту найбiльше подобалося. Потiм поїхали на Подiл в майстерню до двометрового художника з темними карими очима, балакучого i хитрого. Вiн весь час за коньяком не спускав ока з Серафими. Вона знала на собi чоловiчi погляди. Але це був вивчальний, навiть убивчий. I вона злякалася. Серафима доклала сили, щоб не запанiкувати. Але все обiйшлося. Далi - майстерня: запахи фарби, олiфи, полотна, метушня двох оголених жiночих моделей; усе це почало дратувати дiвчину, начебто i нiчого такого не трапилося, але вона нiяк не знаходила мiсця. Захопленiсть, холодна розсудливiсть наповзла на її чоло. Пiзнiше, схиляючись над замальовками свого портрета, вона зрозумiла, що неймовiрно збуджена. I збуджена зовсiм по-iншому, не так, як збуджується жiнка завбачивши чоловiка… Так, а далi був сквер, здивованi обличчя пенсiонерiв, як ряд вибiлених вiтром, дощем, часом масок. Гули дерева, а вона, розставляючи ноги, думала про ментолову сигарету, напевне це й називається у когось щастям: радiти, що ще день i вечiр не прийшов. Вони пiшли до авто, залишивши на лавцi трусики Серафими. I Хруст видавався безтурботним.

Але i в авто вона важко дихала. Хруст дрiмав, тримаючи її за руку. I нарештi рiзка перемiна - сiрi металевi гаражi, далi яма, будинки з панельних блокiв - трохи повернула її до тями. Вони зайшли до «Альбатроса» - напiвпiдвального примiщення, освiтленого жовтавим свiтлом. Таких закладiв у мiстi майже не лишилося. Хруст повернув колишнiй шарм цiй забiгайлiвцi, i тут подавали вишуканi страви, вино i напої. Хруст сiв на своєму звичному мiсцi, а Серафима вмостилася пiд декоративною пальмою i замовила каву з молоком. I так вона сидiла - обличчям до входу, потилицею до вiкна. Пила каву i думала, що противнiшого вiкна анiж це, нiколи не бачила у життi. Вiдразу досередини ввалилася Алiсiя. Серафима глянула на неї: випнутi вени на кистях, одвислi груди, червонi очi й запаленi нiздрi. Вона зблизька не була такою вродливою, як видавалося. Алiсiя нервово кинулась через залу - руки й ноги рухалися, наче на маршi, - пiдскочила до Хруста, чмокнула в щоку.

- Любий, а чий то червоний «Феррарi» бiля входу? - красивi чорнi брови скинутi догори у запитаннi, милому кокетствi.