Олесь Ульяненко - Серафима

Реус дивиться з мансарди внизу. Вони мовчать. Тiльки оси сiчуть мiдь з нерухомого повiтря. Реус розливає горiлку. Вiн махає широкою долонею, вiдганяє осу, спостерiгаючи за пацаном на скейтi.

- Гарно ж у нього виходить, - каже вiн.

Калениченко перегинається, i Реус бачить його широку потилицю.

Оса зависає над стриженою головою. Калениченко вiдгинається, випиває горiлку, хрумтить яблуком, i говорить:

- Ну, розказуй. Менi можна. Розумiєш? Якщо ти вляпався у таке гiвно, то…

Реус ще наливає. Дивиться у очi Калениченко, чухає обрубок вуха i усмiхається.

- Не бери мене на понти. Зрозумiв?

Калениченко дiстає течку. Реус знає, що в тiй папцi. Нерухоме повiтря, тиша тiльки вжикання скейта.

- Цього досить?

Реус знехотя гортає. Пiдводить брови, знову гортає, вiдганяє осу. Потiм, усмiхнувшись прямо в обличчя убозiвцю, каже:

- Борю, всi мертвi. Розумiєш, старий, усi мертвi, i це фуфла не варте.

Вiн говорить, але розумiє, що втратив шанс гепнути його преспокiйно по потилицi пляшкою. Зараз вiн сидить i зважує всi за i проти - Калениченко мiцний чоловiк, з сильними руками, дебелим черепом, i до того ж - не дурень. Реус сидить i спостерiгає за пiруетами скейтбордiста. Вiн набирає механiчно на мобiльнику номер. Поза зоною, блядь, ми всi поза зоною. Мiдне дзижчання ос нагадує далеке ревiння винищувачiв, якi пролiтають над дахами мiста. Реус проводить рукою в повiтрi. Калениченко усмiхається. Смiються його очi i тонкогубий рот. Чорт, треба його - вiдразу пляшкою по головi, а там вiдвезти до котельної. Тут поруч. Мозок Реуса механiчно вирiшує проблему. Але логiка ламається, i на душi лишається щось таке, з чим вiн аж нiяк не готовий зустрiтися. Напевне, совiсть, мать її, напевне, совiсть.

У повiтрi смердить осами. Простiр їхнiм гудiнням покривається швидко, як вал, як стихiйне лихо, навала. У потилицю, а потiм у тiм'я вдарило й гостро там заболiло. Попустило. Хтось витягнув таки це мiдне жало. Так, так, так. Срiбними стовпами стоять днi. Вiн, колишнiй майор, вирячивши очi трiумфує i бачить - мов картинки, маленькi кольоровi картинки - недолугi, по-блазенськи прожитi свої днi днi. Йому пече в сонячному сплетiннi, йому пече очi, йому хочеться за щось учепитися, одними очима. Вiн чомусь думає про вродливу дiвчину у «Мазераттi», зовсiм не про Серафиму. Але нарештi вона таки приходить. Вiн чує присмак мигдалю на пiднебiннi. Вiн спокiйний i стриманий. Так, так, так. Як i вчили. I Реус натискає кнопку виклику на мобiльнику.

Грудну дiафрагму ламає. Скейтбордист злiтає у повiтря. Разом з осами i будинками. Скейтбордист котить у золотий полудень, розкинувши руки, i в його очах вiдбивається червоний гриб вогню, який виривається з даху, з вiкон мансандри. Пацан летить сiрою стрiчкою асфальту, ближче до води. Зелена бобочка димиться у нього на спинi. Швидкiсть, зараз важлива швидкiсть. Вогонь шпурляє в спину хлопця, але вiн умiло перевертається i вже близько бiля води, гаряча хвиля повiтря мовби пхає його вперед. Тугi кола води змикаються у нього над головою. Хлопець випiрнає i дивиться як полум'я зжирає будинок: як просiдає посерединi дах, як вивалюються колоди, як гуде розпечена жерсть. I вiн говорить:

- Круто!

Увечерi Север'ян приходить у цей район. Вiн приходить сюди з початку жовтня. Минувши кiлька сiрих будинкiв, вiн знаходить в один, цегляний, i пiднiмається на другий поверх. Тут його зустрiчають. Батько Серафими вiтається, простягнувши широку долоню з круглими квасолинами мозолiв, у вицвiлiй, колись квiтчастiй сорочцi, з рудими повислими вусами. Вiн мовчки чинно ставить стiльця, потiм мати приносить закуску: солонi огiрки, капусту, сало. I, тихо сплакнувши, iде. Север'ян, наче не наважуючись, ще якусь хвилину сидить мовчки, розминає сигарету з фiльтром, i тютюн сиплеться на його непранi джинси. Потiм вiн ставить пляшку горiлки. Iнодi - спирту. Чоловiки випивають по першiй. Потiм - по другiй, все мовчки, тiльки чути, як за ширмою квакає телевiзор черговим росiйським серiалом. Далi вони виходять на крихiтний балкончик, обвитий диким виноградом, покурити. Нарештi батько, випустивши дим, каже:

- Це вона посадила. Хороша дiвчинка була.

На останньому словi нижня губа у нього смикається, вiн починає тягнути - затяжка за затяжкою, i повертається до столу.

Коли пляшка наполовину порожня, до столу пiдсiдає мати. Вона худа, з обвислими, колись красивими, грудьми. Очi великi. Майже тобi чорнильного кольору, а руки грацiйно подають чоловiкам нехитру закуску.

- Розкажи, батя, отой випадок… Так, тодi її врятував сам Бог, не iнакше… - говорить мати, i плаче, але з усього видно, що їй приємно навiть плакати за Серафимою.