Олесь Ульяненко - Серафима

Север'ян всiвся на стiльцi, намагаючись сховати довгi ноги пiд шинквасом - склянка полетiла на пiдлогу, вiн провiв її байдужим поглядом. Склянка розлетiлась на друзки. Север'ян пiдняв голову i подивився у свiтлi, як вода, очi рудої Лiзки. Лiзка усмiхнулася - криво, але доброзичливо.

- Сева, ти де пропадав?

Север'ян дурнувато усмiхнувся: цiлий тиждень вiн вiдтинав шматочки плотi бiдолашної Настi, але нiчого так i не знаходив. Проте в тому, що там є слiди отрути, невiдомої нiкому отрути, вiн був переконаний, як i в тому, що людина, скiльки б не знала про те, вiд чого може померти, однаково дасть дуба.

Кожного дня вiн повертався у свою дев'ятиметрову комiрчину бiля самого моря, витягував кювету з фрагментами тканин тiла убитої, вiдтинав шматок, i розчиняв - за старою методою Стаса - у солянiй кислотi, процiджував, випарював, але нiякого осаду, що б вказувало на отруту, не знаходив. Север'ян не довiряв нинiшнiм методам. Вiн перевiрив дослiди, аби виявити слiди миш'яку, отруйних металiв - вiд ртутi до свинцю й марганцю. Потiм перейшов до алкалоїдiв: хiнiну, болиголову, красавки й аконiту. Але й це нiчого не дало, але вiн певен - те, що вiн так уперто шуває, десь зовсiм поруч. Север'ян, лежачи на диванi, перед портретами своїх кумирiв Кона, Цандера, Зiммера, Шумахера i звiсно - Стаса, родоначальника рослинної токсикологiї, навiть не думав, для чого це йому потрiбно. Почалася осiнь, море ревло i кипiло в головi Север'яна. Вiн iшов насипом, далi спускався на дорогу у неодмiнно зупинявся в жовто-брудному барi, щоб перекинути чарчину-другу.

Руда Лiзка пiдсiла до нього, i Север'ян боязко зiщулився, показавши у кривому оскалi те, що мало слугувати у нього посмiшкою, - кривi почорнiлi зуби. Лiзка поставила йому випивку. Напевне вона одна знала його таємницю. Вони ночами безперервно розмовляли про життя, якого Север'ян не знав, споглядаючи його через вiкно моргу. I цi розмови Север'яну подобалися. Лiзка нагадувала йому старе кохання, що роз'їдало його, наче кислота мертву плоть. Десь так вiн i думав. I от Лiзка сiла i пiдсунула йому коробку.

- Може це тебе зацiкавить?

Север'ян ухопив коробку, пiдсунув до себе, розкрив, але окрiм купи листiвок-iнстукцiй до лiкiв i фотокартки якогось чоловiка i двох дiвчат там нiчого не було. Але вiн таки ж запитав:

- Чиє це?

- Дiваха одна тут ошивалася. Серафима. Он вона, худюща, скраю.

Безвiсно зникла. Настя - ти знаєш її. Вона померла. I он той помер, Атас його звали, котом на трасi був, - простодушно сказала руда Лiзка, але очi лукаво блиснули, як у людини, що знає багато i не дає собi волю розбалакатися - бiльше з обережностi, нiж вiд страху перед невiдомим.

- Хм-м… Це швидше для детективiв, а не для мене… - але тут вiн осiкся, натрапивши короткозорим своїм поглядом на одну з листiвок. Море ревонуло разом iз його серцем. Лiзка хмикнула й випила один махом свої сто грамiв дармової горiлки, вiдмахнувши тоненьку лапку пелехатого залицяльника в пiдстрелених штанцях.

Високе сонце й висока зелена трава. Лєра лежить на животi. Вiтер овiває шовковисту шкiру її спини з рiвчаком i сiдницi з ямочками. Серафима пестить їй плечi, потiм цiлує спину й тi ямочки на сiдницях. Лєра повiльно перевертається, обхоплює своїми сильними руками шию Серафими, вони цiлуються. Нога за ногу, тiла рухаються повiльно - пошерхлi губи торкаються, груди тремтять - простягаються одне бiля одного. Серафима розставляє ноги i кладе голову на живiт Лєри. Дiвчата солодко дрiмають, i мiдне сонце загруза в морi. Серафима фантазує: склянки, слоїки, свiжовиструганi дошки у пiдвалi… Але Вiн, той незнайомець не приходить - хто ти? Вона знає його прiзвище, але вона не знає про нього нiчого. Бажання, жарке бажання опалює низ її живота, i вона пливе у цих випалених жаром травах, чиї жагучi запахи, змiшуються iз солодким запахом Лєри.

Щось холодне ковзнуло мiж ногами, потягнулося животом, лягло на груди. Серафима повiльно пiдвела голову. Це була велетенська чорна змiя. Серафима нiчого не вiдчула. Вона провела головою в бiк Лєри, i змiя, наче керуючись її поглядом i порухом, переповзла на її груди, i вже ковзнула мiж нiг, як дiвчина прокинулася i спросоння махнула рукою.

- Не рухайся! - сказала Серафима.

- Боже! Боже! Боже! Мене щось укусило… Менi погано!

Сонце востаннє прокреслило цiвкою мiдi горизонт. Темрява i вологий холод. Як у кiно, подумала вона схиляючись над Лєрою.

Реус допив рештки горiлки, зламав сигарету у попiльницi. Останнiй аркуш досьє перегорнуто, у головi пусто, i пляшка горiлки нiчого не змiнила в його настрої. Узагалi можна було накидатися по саму зав'язку, але вiн того не хотiв. Реус сидiв бiля вiкна, спостерiгав за зграйкою дiтлашнi, що бовталася у сиропi свiжовипеченого серпня. Колишнiй майор навiть не думав про Серафиму. Точнiше, вiн думав вiд самого початку, коли вона поїхала, i його навiть утiшало те, що вона зараз спить з жiнкою. Саме так - спить, а не трахається, лигається…