Олесь Ульяненко - Серафима

Сказав, випив чарку й подивився на протилежну вулицю, на вiкна, наче все сказане стосувалося котiв i фiкусiв.

Серафима стоїть на колiнах. Вона боїться, насправдi боїться, що почнеться дощ або ще щось, i вона не встигне. Лєра хрипить i дряпає руками груди. Головне - запах, у цiй кромiшнiй темрявi, головне - запах. Нарештi нюхом вона знаходить те, що їй потрiбно. Вона зривала стеблину за стеблиною, клала до рота i жувала. Їй, звiсно, пекло, але вона й далi нюшила нерухоме повiтря i запихала зiлля до рота. Час… Уперше вона вiдчула час фiзично, i їй зробилося пусто, як нiколи. Нарештi вона повернулася. Стала над Лєрою. Розвела їй руки, притиснувши колiнами плечi, i притиснулася ротом до її рота, впускаючи туди зелену теплу жижу. Лєра спочатку запручалася, але потiм жадiбно ковтнула. Серафима знову повернулася на те саме мiсце, шукаючи за запахом необхiдне. Вона робила це разiв iз чотири, i так минає довга холодна нiч. Нарештi, хилитаючись, гола, вона безсило падає бiля Лєри i слухає, чи б'ється у неї серце. Лєра тремтить увi снi, i Серафима накриває її пледом, обiймає. Вона знає, що все минулося, але не розумiє, як так вийшло. Вона спить у Лєри на грудях, вiдчуваючи, що холод прокрався у неї з живота, i розумiє, що вона пiшла проти чогось, i те, проти чого вона мимоволi повстала, i є її суть. Серафима тужно чекала на помсту, як тварина на рiзника.

Ранiше вiн на це не страждав. Пам'ять його була, як у швейцара. Рудий свiтанок за вiкном стривожив його. Останнiх два роки вiн прокидався рiвно о п'ятiй i думав. Нестерпний бiль у грудях i печiнцi сприяв цьому. Вiн терпiв рiвно до шостої години, а потiм дзвоником кликав коридорного, i той приносив пiгулки. Рiвно двi бiлих пiгулки, кожна роздiлена. I от зараз вiн, прокинувшись, дивився на рудий дощ за вiкном, на свiтанок, i йому було дивно затишно, але чогось не вистачало. А потiм, наче прозрiння, наче дитяча радiсть на нього зiйшло - болю немає. Виходило так, що до шостої години йому не було чим зайнятися. Налив коньяку, справжнього вiрменського коньяку, бо iнакшого не пив. Зараз рудий дощ за вiкнами його не доймав. Чоловiк вийшов у коридор готелю. I вiдразу, у золотiй темрявi, вiн побачив двi блiдих плями, що повiльно рухалися вiд кiнця коридору. Трохи пiзнiше вiн швидше здогадався, що це двi жiнки, i одна пiдтримує другу. Вiн рушив назустрiч дiвчатам, i вона, Серафима, у цьому напiвмороцi, просякнутому дивними запахами чоловiкiв, жiнок, дорогими запахами усталеного життя, навiть ще теж не розгледiвши обличчя того, хто йшов назустрiч, зрозумiла, що це саме Вiн i є.

Саме так, не змовляючись, вони обидва пригадували свою першу зустрiч: Лєра з синiм вiд утоми i змiїної отрути обличчям, Серафима, блiда, з побiлiлими губами, сухим поглядом, навдивовижу сильна й зiбрана, втомлена, кучерями, що безладно спадали на гарнi плечi, i сивий чоловiк, з келихом коньяку, з якимось чудним вiдстороненим поглядом, дивиться на них, а потiм каже:

- Я можу вам чимось допомогти?

- Так, - спокiйно вiдповiла Серафима. - Її вкусила гадюка. Викличте швидку.

Зараз бiлий лайнер висiв у мельхiоровому повiтрi, над синiми водами, i палубою снували люди, але вона не бачила їх, мов би нiчого не iснувало. Вона намагалася не пустити ту срiбну холодну лють i ненависть. Вона розумiла, що напевне це воно i є - людське щастя, велике людське щастя, але це її зовсiм не тiшило. Вона повернула до Нього голову, а Вiн сидiв, стиснувши губи, сильний чоловiк: впалi очi, широкi скули, сиве волосся, i втома, що вже тiнню налазила на його чоло. Аби вiн зiзнався зараз Серафимi, цiй тендiтнiй дiвчинцi, з надто, аж надто вишуканими манерами, що видавало у нiй, ну, звiсно провiнцiалку, аби йому спало на думку не ховати тугi мозолi пам'ятi, то все надалi склалося iнакше. Але вона взяла його за руку, стиснула вологу долоню тонкими холодними пальцями, i вiн, Хруст, звiв догори обличчя. Смерть вiдступила. Спогади теж. I пам'ять. Але, несподiвано для самої Серафими вiн сказав, помахавши двома пальцями перед носом:

- Що це за запах? Чим це так пахне?

Серафима повторила жест зовсiм свiдомо i сказала:

- Мигдалем.

Вона вся зсутулилася, пiдняла плечики, зараз подiбна на мокру птаху, i на людину, котра за мiсяць пережила не одне життя. А вiн не бачив її обличчя в ртутному сяйвi моря i дня, лише зачудувався тим, як вона прибрала пасмо з волосся, не випускаючи його руки, i тому нiжно поцiлував десь побiля губ. Серафима повернулася i усiм тiлом припала до нього, дивлячись широко вiдкритими очима на мельхiорове повiтря, на бiлi яхти, на далекий берег, розтятий жовтогарячою лiнiєю пiрсу. Сонце лизнуло її щоку, сховавши лiву половину у синю тiнь. Так, їй удалося щось зробити, але попереду нiчого особливого. Хоча її влаштовувало таке життя. I в повiтрi хмарою висiв запах мигдалю.