Олесь Ульяненко - Серафима

Вiн з яснiстю, як видалося, думав про Серафиму, i про те, що вона буде задоволена його роботою. «Вона приїде, - казав собi вiн, - i все зрушиться, i тодi цей свiт, який завмер, зарухається, зробиться живим». Вiн пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна, i дошки пiдлоги прогнулися, заскрипiли пiд його важкими ногами. Йому зробилося легше - юрба малюкiв вiдкотилася у тiнь, i зараз перед ним лежав порожнiй простiр iз кiлькома будинками з забитими дверима й вiкнами. Вiн подумав, що у нього таки життя склалося, певне, краще нiж у тих людей: дверцята шафи зi скрипом прочинилися, i вiн подивився (спочатку так, знехотя, а потiм роздратовано) на свiтлини iкон Дiви Марiї, Iсуса Христа, наклеєнi з внутрiшнього боку. Реус спересердя ляснув по дверцятах. Тi закрилися, а потiм знову прочинилися, i Реус продовжував бити й бити їх, а дверцята протяжно скрипiли, зачинялися i прочинялися. Нарештi вiн зупинився, ошалiло розчепiривши пальцi в кровi перед своїм обличчям. Голова була тяжка й дико болiла. Вiн повернувся на свiй табурет, що вже не один десяток рокiв стояв на тому ж таки мiсцi, сiв, звiсивши свою голову до пiдлоги. Реус переконував себе, що це вiд горiлки - так далеко пiшла його свiдомiсть. Але вiн вже нi з чим не боровся.

Сонячнi плями - як розлита олiя. За пагорбами - синi дими. А її нема, i її не покличеш. А як i покличеш, то вона все одно не приїде. Телефонний дзвiнок пiдкинув його плечi, його голову, всього його, наче десь ураз вдарило тисячi дзвонiв там, на Косому Капонiрi. «А чому Косий Капонiр?», - подумав вiн крiзь туман. Витягнув мобiлку i сказав:

- Алло.

Авто тягнулося повз яскравi вiтрини з безголовими манекенами, його кидало в розпечену пащу безлюдного мiста з тисячами iномарок, що повiльно проповзали вiд одного боку життя до iншого. Реус глянув через опущене скло у трикутник свiжого повiтря, побачив жiнку в «Мазераттi» i вирiшив, що жiнка гарна, особливо її пiдборiддя, вишуканий рот i втомленi очi - все видавалося живим, так, мовби вона велика красива комаха, а вiн - колекцiонер, до якого вона потрапила на голку. I вiн не переставав думати про Серафиму, а тому це було найстрашнiшим - нiби хто з нього живого витягував кiстки. Десь там, де сходиться в крапку перспектива цього мiста, засiв той вселенський колекцiонер, що насадить на англiйську булавку, i тому нема ради. Реус навiть вiд цих задоволених думок хмикнув. Але на цьому вiн зупинився, перестав думати, пiшов до супермаркету. Вiн узяв пляшку горiлки, кiлька банок оливок i повернувся назад.

Додому Реус їхав зовсiм в iншому настрої. Дорогою колишнiй майор повернув на Басейну, вийшов до пiдворiтнi, хоча вдавав, що заходить до одного офiсу, i запхнув у тайника течку, запаяну у целофан. Потiм вiн повернувся, важко тупаючи ногами у сирому колодязi прохiдного двору. Його не покидала настирна думка про ту жiнку - з красивим ротом i синiми втомленими очима. Вiн погнав «Форда» швидше, i коли припаркувався, побачив зелений «Хаммер» Калениченка й самого убозiвця, що стояв в затiнку - пiд ногами повзали тiнi - i курив незмiнний, без фiльтру, «Кемел», i дивився на дiвчат у коротких спiдницях, котрi аж нiяк не хотiли звертати на нього уваги: їх приваблював здоровенний i блискучий «Хаммер».

Вони привiталися, i цього разу вперше, за скiльки рокiв, мовчки. Вони пiшли - Реус попереду з двома банками оливок в однiй i пляшкою чорного «Немирова» - у другiй руцi. Пiшли холодком, пiд липами. Але й там пряжило. Голоси людей тут розбивалися дзвiнкими монетами, i Реус не переставав думати про Серафиму, про її тiло, про холоднi її очi, i на мить йому видалося, що вiн таки дiйсно втратив розум. Пiд двома парами важких нiг заскрипiли схiдцi - двоє товаришiв пiднялися нагору, до мансарди.

Реус поставив пляшку на столика, розiгнавши широкою долонею надокучливих ос, що облiпили грушi та яблука у дерев'яному вазончику, а сам пiшов на кухню, через перехiд, по воду. Калениченко сiв, закурив i подивився в порожнє серпневе небо. Реусу стало не по собi, наче вiн бачив убозiвця вперше. Вiн нарештi легко зiтхнув, бо вже не думав анi про жiнку з красивим ротом, красивими очима, анi про Серафиму. Головним було дiстатися тихо до горища, до слоїкiв, але коли вiн зайшов у прохолоду кiмнат, то передумав. Взяв iз холодильника воду i повернувся до свого товариша. I так вони сидiли кiлька хвилин один проти одного, наче вивчаючи, чи нiби хочучи витягнути один з одного залишки життя, те що нинi стало називатися таємницею. I тут убозiвець сказав, так, просто в тишу, прошиту металевим дзижчанням ос:

- Я знаю, хто вона, i чим займалася. Але мене це не гребе. Мене цiкавить одне: що ви надумали? Га?