Олесь Ульяненко - Серафима

Обидвоє - чоловiк i жiнка - не називають її справжнiм iменем. Нiяк не називають. Наша дiвчинка, наша голубка, наша красуня.

Север'ян за мiсяць так звикся, що здавалося знає Серафиму з дитинства. Старий «випадає«, ореол зморшок бiля очей матерi розлiтається; очi у неї дивно чистi, з краплями болю. Батько випиває чарку. Закурює прямо в кiмнатi, i мати мовчить. I от вiн розповiдає пiд осiннiй гуркiт моря, що падає у прочинену кватирку.

- Да-м… Ото ми поїхали, скiльки там їй було - шiсть чи сiм?

- Сiм. Вона якраз в школу пiшла.

Маленька дiвчинка бiжить над берегом. Тут круто i пiсок з глиною та камiнцями летить у шумовиння моря. Голова у неї рухається разом iз сонцем - круглим, маленьким i чорним - так бачать мати i батько. Вони сидять - бiла царина, огiрки, помiдори, лiтрова пляшка червоного вина. Несподiвано батько зривається i кричить. Дiвчинка зникла. Земля i пiсок ворушаться живо на тому мiсцi, де вона стояла, а сонце зараз яскраве, як нiколи. Сиплий полудень. Батько схиляється над урвищем, вiтер надуває сорочку, напевне ту ж саму, що нинi на ньому. Дiвчинка лежить на березi. Вона лежить, i вона мертва - це батько знає. Вiн оббiгає урвище, схиляється над нею. Вiн прикладає вухо до грудей, але вона не дихає. Вiн пiднiмає обличчя вгору i бачить лише очi матерi - злi, сухi i повнi слiз. Минає пiвгодини, коли приїжджає швидка. Лiкарi констатують смерть. Мати стоїть на колiнах i рве волосся на головi. Батько, стиснувши кулаки, тупо дивиться, як її вантажать на ношi у великому, на блискавцi, чорному кульку, i думає, що цей мiшок для неї завеликий. Мати затихає, вона ворушить ротом, плюється пiною. Показує пальцем, тицяє перегнувшись реально вперед. Лiкарi i санiтари дивляться i бачать, що мiшок починає рухатися. Хтось пiдбiгає i кричить, що дiвчинка жива. Дiвчинка стоїть i дивиться на них сухим поглядом.

- Ось так було. Вiд того дня вона змiнилася. Спала з вiдкритими очима, - говорить батько, закурюючи нову сигарету.

Север'яна це не цiкавить. Вiн не намагається вловити змiст, взагалi йому потрiбно щось iнше: потрапити до її кiмнати. Вiн упевнений, що Настя померла не просто так, але його цiкавило - вiд чого. Людське життя для Север'яна - не бiльше вiд модної абстракцiї. Людям взагалi не треба було народжуватися - десь така у нього фiлософiя. Вiн вийшов пiд тугий холодний вiтер i плюнув спересердя у нiч. Мiсяць гострим рогом крає море. Йому остогидiло i це iграшкове мiстечко, i море, i неcкiнечнi пляжi з крупами засмаглих ледацюг; його вивертає вiд власного запаху. А ще бiльше - вiн не знає, не бачить тiєї отрути, якою вбито Настю. Але головна причина, що рухає Север'яном - це марнославство. Його трусить, його кидає в пiт i холод. Хмiль вилiтає з космiчною швидкiстю. Закусивши губу, вiн тоскно скiмлить на море.

А в той час батько Серафими важко обiтер пiт, закурив сигарету, перед цим обламавши фiльтр, i, дивлячись на водонапiрну башту, з одного боку розбиту iржею, погладив дружину, як собаку, по головi. Вона пригорнулася до нього так, як пригортаються у першi днi пiсля весiлля, i сказала:

- Чому ти йому не розповiв усього?

- А воно йому треба? I хто повiрить тому, що ми бачили.

Жiнка стала на носочки, потягнулася зовсiм по дiвочому губами до сигарети, потягнула пекучого диму.

- Ти така гарна, - сказав чоловiк.

А Север'ян все плював i плював у море, та так, що аж у ротi побабiло, зробилося сухо. Потiм вiн сiв. Рука, плутаючись, зашмигала кишенями, i нарештi вiн витягнув те, що шукав. Це пробiрка з пробами з решткiв Настi. Вiн тепер знав, що робити. Iнтуїцiя пiдказувала йому шукати її батькiв. Саме так. Тодi, напевне, можна буде дiзнатися, де Серафима: на днi моря чи десь iнде у цьому великому й жахливому свiтi. Север'ян струснув плечима i опустив голову. Холодна хвиля лизнула його черевики, вдаривши нiздрi запахом гнилих водоростей затоки.

Хруст розчавив черевиками статевi органи коханцю своєї дружини. Упiймав його на гарячому в «Конкордi» i вiдговорюватися не дав. Вiн привiтався з молодим дженджиком, метросексуалом з рожевими щiчками, сливовими синiми очима, мокрою зачiскою. Серафима дивилася з того кiнця зали: кучерi доладно складенi, випещенi рожевi пальчики i такi ж нiгтi, бiла шия, витонченi рухи. Напевне, її брала заздрiсть, але вона нинi не любила таких. Сонце било у вiкна, i бiлi ганчiрки свiтла повзли пiдлогою. Хруст мiг би не вiтатися, але вiн привiтався. Чемно схилив голову, тiльки газети в дужiй селянськiй руцi били по стегну. Серафима дивиться на його черевики, зшитi на замовлення з буйволячої шкiри, - крiпкi, стильнi, з мiцною i грубою пiдошвою. Тодi ще нiчого не вiдбулося, i вона не розумiла, що вiдбудеться далi. Головне - вона любила Хруста. Щиро, вiддано i безповоротно. Iнше не мало значення. Багато що поки крилося у снах. Вона намагалася зараз розгледiти Алiсiю - хтиву й гарну, але вже з червоними вiд кокаїну нiздрями, червоними очима.