Жан Жене - Щоденник злодія

— Можна подумати, що нас зґвалтував Гітлер, але мені начхати.

Відтак регоче. Його блакитні очі захищає від сонця пушок вій, він розтинає натовп, повітря, сіверко так владно, що я переймаюся його соромом.

Запізнавшись із Еріком, я його полюбив, потім втратив, а тепер я зустрічаюся з… [xxiii] [xxiii] Я не можу назвати це ім'я. Як одному, так і другому випало жахне щастя належати до триклятого війська. Колишній драбант німецького генерала досить лагідний. Він кілька тижнів стажувався в таборі, де його навчили орудувати кинджалом, бути завжди насторожі, ладним завжди накласти головою заради порятунку офіцера. Він пізнав сніги Росії, грабував країни, якими проходив: Чехословаччину, Польщу і навіть Німеччину. У нього не лишилося ніяких багатств. Військовий трибунал засудив його до двох років ув'язнення, які він відсидів від дзвінка до дзвінка. Інколи він розповідає мені про той час, і найяскравіший його спогад серед інших — це його нестямна радість, коли він бачив розширені від страху зіниці людини, котру мають убити. Він храбрує на вулиці: ходить лише бруківкою. Вечорами він віддається одним решкою, іншим — орлом.

Душогубство — не найдійовіший засіб для того, щоб опинитися в підземному світі погані. Навпаки, пролита кров, постійна загроза, що нависає над тілом, якому можуть відітнути голову як не тепер, то в четвер (убивця відступає, але його відступ іде по висхідній), і властива йому привабливість — нею наділяють того, хто завиграшки стає на герць супроти законів життя, мають велетенську силу, яку легко уявити і яка не дозволяє зневажати цього вбивцю. Інші злочини ще ганебніші: крадіжка, жебрацтво, зрада, зловживання довірою тощо; саме на них я зупинив свій вибір, тимчасом як мені не давала спокою думка про вбивство, яке невідворотно відмежує мене від вашого світу.

У Польщі мені таланило недовго, моя вишуканість впадала в очі, і хоч у поляків я не викликав підозри, проте французький консул виявився пильний і попросив мене негайно звільнити консульство, вибратися з Катовіце упродовж двох діб і якнайшвидше покинути Польщу. Ми з Міхаелісом вирішили повернутися до Чехословаччини, але обом нам було відмовлено у візі. Тоді ми винайняли авто із водієм, щоб добратися до кордону гірською дорогою. Я мав револьвер.

«Якщо водій відмовиться нас везти, ми його улукошетимо і самі поїдемо на автомобілі».

Сидячи позаду, я однією рукою тримав свою зброю, а другою стискав Міхаелісову руку, який був дужчий за мене, але так само юний, як і я, і мені так кортіло пальнути водієві у спину. Автомобіль повільно брався узвозом. Міхаеліс аж потягся рукою до керма, коли водій зупинився перед прикордонним постом, що ми проґавили. Мені не довелося вчинити злочин. Під конвоєм двох жандармів ми повернулися до Катовіце. Насувалася ніч.

«Якщо в мене в кишені знайдуть револьвер, — подумав я, — нас заберуть і, певне, посадять».

Сходи, що вели до кабінету начальника поліції, огорнула темрява. І, коли я піднімався ними, у мене раптом сяйнула думка покласти револьвер на сходинку. Я удав, ніби спіткнувся, нагнувся і тицьнув зброю в куток, біля стіни. Під час допиту («Чому я хотів потрапити до Чехословаччини? Що я тут робив?») я тремтів зі страху, що мої хитрощі буде викрито. Тої миті я відчував тривожну радість — таку саму скороминущу, як пилок на ліщиновій квітці, вранішня позолочена радість убивці, що зникає. Хоч я й не зміг вчинити вбивство, принаймні я поринув у лагідну купіль його сяйва.

Міхаеліс мене любив. Нестерпне становище, в якому я опинився у нього на очах, можливо, обернуло цю любов на якусь жалість. У міфах чимало героїв удають із себе служок. Може, він потай побоювався, що я у своєму скуленому стані личинки готувався здійснити хитромудру роботу перевтілення і здійнятися в небо на крилах, що хто-зна звідки взялися, з-під самого носа охоронців, приголомшених моїм сяйвом, як той олень, котрому Бог у чарівний спосіб допомагає втекти від собак, що обклали його зусібіч. Єдиної поготови скоїти вбивство було досить, щоб Міхаеліс дивився на мене, як і раніше, але я його вже не любив. Я розповідаю про наші з ним походеньки для того, щоб читач побачив, як доля жорстоко збиткувалася наді мною, то знетронюючи мого героя, то втоптуючи в багнюку мене самого. Жава не уникне щербатої долі. Я вже бачу, що його твердість — то лише позірність, шати із найм'якшого желатину.

Говорити про мою письменницьку працю буде плеоназмом. Туга, що мене опосіла у в'язниці, змусила шукати прихистку в моєму минулому — суворому і вбогому житті волоцюги. Згодом, на волі, я писав для заробітку. Поняття літературного твору завжди викликало в мене подив. Тим часом, якщо нині переглянути те, що я писав раніше, то там простежується настійливе бажання реабілітувати людей, предмети, почуття, наділені недоброю славою. Називати їх словами, які зазвичай означують благородні речі, було, можливо, наївно і легко: я квапився. Я вибрав найкоротший шлях, але я цього не зробив би, коли б у глибині моєї душі ці явища й почуття (зрада, злодійство, боягузство, страх) не вимагали епітетів, які ви зазвичай приберігаєте для їхніх антиподів. У ту мить, коли я писав, мені, можливо, хотілося негайно звеличити почуття, вчинки або предмети, які вшановує один чудовий хлопець, перед чиєю красою я схилявся, але сьогодні, коли я перечитую написане, я вже позабував тих хлопців, від них залишився лише отой оспіваний мною атрибут, і саме він осяє мої книги світлом, притаманним гордості, героїзму, відвазі. Я не шукав для них вибачень. Виправдань. Я хотів, щоб вони мали право на титул Вельможного Роду. Ця справа не була для мене марною. Я вже відчуваю її силу дії. Прикрашаючи те, що ви зневажаєте, мій розум, втомлений від гри, в те, щоб надавати престижні імена всьому, що вразило моє серце, відкидає будь-які епітети. Не змішуючи людей з речами, він усіх їх сприймає в однаковій голизні. Він відмовляється вбрати їх у шати. Відтак я не хочу більше писати, я помираю заради Слова. Проте вже кілька днів газети мені сповіщають, що світ охопила тривога. Знову подейкують про війну. Мірою того, як зростає тривога, як стають очевиднішими приготування (не якісь там гучні декларації державних мужів, а загрозлива точність фахівців), мене огортає дивний спокій. Я повертаюся до себе. Я там облаштую для себе чарівний дикий куточок, звідки без остраху споглядатиму людське шаленство. Я покладаю надії на гуркіт гармат, на сурми смерти, аби безнастанно пускати одну за одною кульки тиші. Я приглушу ті гуки численними і щоразу щільнішими пелюшками моїх колишніх авантур, жованих-пережованих, обпльованих, висуканих і обмотаних довкола мене шовковим коконом. Я докладатиму зусиль, щоб збагнути свою самотність і безсмертя, жити ними, якщо тільки якась шалена жадоба самопожертви не примусить мене покинути їх.