Жан Жене - Щоденник злодія

— Цим я пишаюся більше.

— Але ж ти не любиш чоловіків.

— Дарма. Я щасливий, коли, вгледівши мою сподобну пику, вони пускають слину від хоті. Саме через це я такий люб'язний з ними.

Коли я тікав від переслідування Королівською вулицею, жах, який викликали в мене наглядачі, посилювався грізним шурхотом їхніх прогумованих плащів. Тепер щоразу, коли я чую такі звуки, серце моє стискається.

Під час арешту за крадіжку документів, дотичних до IV Інтернаціоналу, я познайомився з Б. Йомубyло років двадцять два — двадцять три. Він боявся, що його запакують у колонію. Коли ми стояли в черзі на антропометрію, він підійшов до мене.

— Мене теж, — сказав я, — можуть запроторити до колонії.

— Це правда? Ставай поряд зі мною, «вони», можливо, поселять нас в одну халупу. (Так в'язні з любов'ю, пестливо називають свою камеру.) Якщо попадемо в колонію, то якось там облаштуємося, аби почуватися щасливими.

Коли ми повернулися після з'ясування особи, він вибрав слушний момент і сказав мені по секрету:

— Я знав двадцятирічного хлопця, який одного чудового дня попросив мене знайти для нього сутенера.

Того ж вечора він зізнався:

— Я тобі молов, що на язик наверзеться. Я потребую цього.

— Тут ти це знайдеш, — сказав я йому.

— Тому я не дуже й переймаюся.

Б. не запроторили до колонії. Я здибався з ним на Монмартрі. Він відрекомендував мене своєму товаришеві, священику, з яким щоночі торгував тілом.

— Чому ти не товчеш свого кюре?

— Не знаю. Він надто розкішний.

Коли ми зустрічаємося, він часто мені про нього розповідає. Він каже «мій кюре» з якоюсь ніжністю. Священик, який за ним гине, пообіцяв йому посаду церковного старости у своїй парафії.

Не підозрюючи, що саме вони знищують, поліцаї пошматували десять-дванадцять малюнків, які лежали в мене на видноті. Їм і на здогад не спадало, що ці арабески — зображення тиснень на оправах давніх книг. Коли ми втрьох — А., Ґ. і я — вирішили пограбувати музей К, то мені доручили оглянути місцевість і дізнатися про можливу здобич. Таке пограбування нещодавно здійснили інші, не ми, тому я не уточнюватиму деталей. Не знаючи, який вигадати привід для мого вчащання до музею, я, почувши, як вихваляли давні книги, замкнені у кількох вітринах, попросив дозволу перемалювати нашвидкуруч і дуже схематично їхні оправи. Кілька днів я ходив до музею, проводячи цілі години перед книгами і копіюючи їх, як міг. Повернувшись до Парижа, я поцікавився вартістю таких фоліантів; і з подивом дізнався, що вони страх дорогі. Досі я ніколи не думав, що заради книг можна йти на крадіжку з виламом. Того разу ми їх не поцупили, але саме тоді мені спало на думку відвідати книгарні. Я дістав портфеля із секретом і так наламав руку під час таких походеньок, що завжди міг легко потягнути книжку з-під самого носа продавця.

Від Жава Стілітано перейняв рвійну ступу — йшов переваги-ваги, розсікаючи корпусом повітря, — і коли Жава підводиться з місця і починає рухатися, враження те саме, що й від мого друга, — неначе перед моїми очима безгучно потихеньку пропливає чи рушає з місця велике розкішне авто. Можливо, Стілітано мав чуттєвіші сідниці. Його зад був рухливіший. Але зраджував Жава так само легко. І так само любив принижувати дівчат.

— Слово чести, вона розпусниця, — хвалився він мені. — Знаєш, про що мені тільки-но розповіла? Ніколи не здогадаєшся. Що цього вечора вона прийти не зможе, бо має побачення з якимось стариганом, і що старі ліпше платять. Суща повія — ось вона хто! Вона в мене ще погне спину!

Він нервово зім'яв сиґарету, яку дістав із коробки. Він хрипить.

На його зап'ястях сліди від водолазного костюма. З викоту білої майки стримлять руки, наділені силою і характером безтурботного і нахабного чепуруна-матроса.

Під пахвою в нього я догледів витатуювану літеру «А».

— Що це означає?

— Група крови. Коли я служив у Waffen [xxii] [xxii] Війська (нім.). (Прим, пер.) CC, то там усі мали таке татуювання.

Не дивлячись на мене, він додав:

— Я ніколи не соромитимусь цієї літери. Ніхто не примусить мене її витравити. Я зважився б навіть на вбивство, щоб її зберегти.

— Ти пишаєшся тим, що служив у СС?

— Так.

Його обличчя навдивовижу схоже на обличчя Марка Обера. Та сама холодна краса. Він змикає руки, відтак підводиться і припасовує свій одяг. Струшує зі свого чуба рештки моху та кори. Перескочивши через огорожу, ми мовчки пробираємося поміж камінням. У натовпі він дивиться на мене трохи сумно і водночас якось лукаво.