Жан Жене - Щоденник злодія

Під газовим шарфом угадується напівпрозора блідість голого плеча: вона чиста, як барселонський ранок, коли процесія Каролінок вирушила на покладання квітів до пісуара. [xxi] [xxi] Читача попереджено — ось і його черга, — що цей звіт про моє інтимне життя або про те, що воно навіює, буде лише піснею про любов. Справді-бо, моє життя було приготуванням до еротичних авантур (не до ігор), сенс яких я хочу нині збагнути. На жаль, то був героїзм, який видається мені надміру обтяженим любовною цнотою, а що герої існують лише в нашій свідомості, то їх усе ж таки треба витворювати. Ось чому я вдаюся до слів. Ті, яких я вживаю, навіть якщо я пробую з їхньою допомогою щось пояснити, мають заспівати. Чи те, про що я пишу, правда? А чи брехня? Лише ця книжка про любов стане реальністю. Факти, які є її підставою? Я мушу бути їхнім охоронцем. Та й зовсім не їх я відтворюю. Місто допіру прокинулося. Робітники поспішали на роботу. Перед кожними дверима на хідник виставляли відра з водою. Зодягнені у власне безглуздя, Каролінки почувалися захищеними. Жодні кпини не могли їх дійняти, убозтво їхнього канцур'я свідчило про їхні злидні. Сонце щадило цю гірлянду, яка сяла власним світлом. Усі вони були мертві. Ті, чий вуличний хід ми спостерігаємо, — лише Тіні, відірвані від цього світу. Педерасти — блідий і строкатий нарід, що зростає у свідомості добродіїв. Вони ніколи не матимуть права на світло, на справжнє сонце. Але, витурені на задвірки, вони спричиняються до найкумедніших бід, що провіщають нові красоти. Одна з Каролінок, Велика Тереза, чатувала на клієнтів у нужниках. Коли смеркалося, вона приносила в один із пісуарів, що неподалік від порту, складаний стілець, сідала й починала плести дротами. Час від часу вона уривала працю, аби перекусити тартинкою.

Друга, панна Дора, вигукувала пронизливим голосом:

— Яке це жіноцтво бридке… ця мужва!

Від того крику, якого я ніколи не забуду, народжується блискавичне, але глибоке усвідомлення їхнього відчаю, що був і моїм. Вирвавшись — та чи надовго! — з нечисті, я хочу туди повернутися. Хай принаймні моє перебування у вашому світі дозволить мені створити книгу для Каролінок.

Я був цнотливий. Моє вбрання захищало мене, і я чекав сну в артистичній позі. Я дедалі більше відривався від ґрунту. Я вже линув над землею. Я був певен, що зможу облетіти її з тією самою легкістю, то більше, що мої напади на церкви робили мене ще невагомішим. Після повернення Міхаеліс ледь сковував мене, оскільки був моїм напарником у цих нападах; він майже завжди всміхався знайомою усмішкою.

Я захоплювався цими нічними містеріями і навіть тим, що вдень земля була похмура. Знаючи майже все про бідність, про те, що вона вкрита гнояками, тепер я бачив, як вона вимальовувалася під місячним сяйвом, викраювалася на кшталт китайських тіней поміж листям. Вона втратила тілесність, обернулася на силует, і я здобув небезпечний привілей пройти крізь неї у гущі своїх страждань та крови. Я дізнався, що навіть квіти чорніють уночі, коли хотів нарвати їх, аби покласти до вівтарів, карнавки яких я зламував щоранку. Цими букетами я не прагнув загодити ані якогось святого, ані Діви Марії, а лише намагався надати своєму тілу та рукам умовно гарних поз, здатних ввести мене у ваш світ.

Вас, очевидно, здивує, що я так мало описав яскравих персонажів. Мій переповнений любов'ю погляд не розрізняє, та й тоді не розрізняв, разючих зовнішніх даних, що примушують дивитись на людей, як на речі. Будь-якому найчудернацькішому на вигляд учинку, я, не вагаючись, одразу ж знаходив виправдання. Мені здавалося, що найнезвичайніший рух чи поведінка відповідають внутрішній потребі; я не вмів, я й досі не вмію кепкувати. Будь-яке почуте мною міркування, навіть нісенітне, здавалося мені доречним. Отже, я мусив пройти через виправні колонії, тюрми, пізнати злодійські кубла, бари, дороги, які мене вже не дивували. Пригадуючи ті часи, я не знаходжу в своїй пам'яті жодного з персонажів, чий погляд був би глузливіший і колючіший, ніж мій. Ця книжка, поза всяким сумнівом, розчарує. Щоб урвати її монотонність, я спробую розповісти вам кілька анекдотів, донести до вас кілька фраз.

У суді. Суддя: «Навіщо ви вкрали цей духовий інструмент?»

Підсудний: «Через бідність, пане суддя».

Суддя: «Це не виправдання».

— Я пройшов усю Європу, — казав мені Стілітано. — Я побував навіть у Греції.

— Тобі там сподобалося?

— Непогано. Але подекуди там руїни.

Міхаеліс — красень чоловік, зізнався мені, що більше гордий із захоплених поглядів чоловіків, ніж жінок.