Жан Жене - Щоденник злодія

Моя самотність у в'язниці була всеосяжною. Тепер вона менша, ніж тоді, коли про неї йшлося. Тоді я був самотній. Вночі я спливав донизу потоком забуття. Світ обертався на стрімку течію, яка щосили намагалася винести до моря, до смерті. Я відчував гірку радість, усвідомлюючи свою самотність. Я тужу за одним звуком: у камері, коли я віддавався туманним мріям, наді мною раптом вчувалося гупання, мовби якийсь в'язень уздовж і впоперек міряв камеру рівним кроком. Я залишався у тумані своїх мрій, але той згук (що ніби виступав на перший план завдяки своїй виразності) нагадував мені, що тіло, це вмістище мрій, перебуває в цюпі, воно є в'язнем виразних рівних кроків. Я ладен був би стати моїми давніми товаришами по нещастю, дітьми-сіромаха-ми. Талант — то знак уваги до матерії, він полягає в тому, щоб укласти пісню в уста тому, хто німував. Мій талант буде любов'ю, яку я несу тому, з чого утворений світ тюрем і каторг. Річ не в тім, що я хотів би їх змінити, впровадити у ваше життя, не в тім, що я дарую їхнім мешканцям поблажливість і співчуття: я розпізнаю у злодіях, зрадниках, убивцях, злочинцях, шахраях глибоку красу — красу западини — у якій я вам відмовляю. Соклай, Пілорж, Вейдманн, Серж де Ленц, Панове Поліцаї, сексоти, інколи ви постаєте переді мною, наче ряджені в жалобне одіння з чорного бурштину, в одіння таких чудових злочинів, які викликають у мене заздрощі, в інших — міфічний жах, а ще в інших — муки, і всіх вас укривають ганьбою, де, зрештою, вони змішуються. Коли я озираюся назад, то бачу лише вервечку жалюгідних діянь. Про них розповідають мої книжки. Вони оздобили їх епітетами, завдяки яким я згадую про них із захватом. Отже, я був тим упослідженим нікчемою, який спізнав лише голод, тілесне приниження, нужду, страх та ницість. Зі стількох похмурих думок я здобувся на підставу для гордощів.

«Звичайно, це я, — казав я собі, — але принаймні я усвідомлюю себе такою істотою, і це усвідомлення руйнує сором і дарує мені почуття, про яке мало хто відає: гордощі. Ви, ті, хто зневажає мене, створені з тої самої низки паскудств, але ви ніколи цього не зрозумієте, а отже, не дізнаєтеся, що таке гордощі, тобто усвідомлення сили, яка дозволяє вам давати відсіч убозтву — не вашому власному убозтву, а тому, з якого створений рід людський».

Чи здатні кілька книг чи поем довести вам, що я використав усі свої біди, необхідні моїй красі? Я написав надто багато, я притомився. Мені було так важко бодай якось досягти того, що завиграшки дається моїм героям.

Жава був вродливий навіть тоді, коли гибів від страху. Завдяки йому страх набував шляхетності. Він обертався на гідність природного потягу і означав те саме, що й органічний страх, жах нутрощів перед ликом смерті чи страждання. Жава дрижав. Я бачив, як жовтий пронос стікає вздовж його монументальних стегон. На його вродливому, зацілованому такими ніжними чи жадібними губами обличчі прозирав страх, спотворюючи його риси. Це стихійне лихо було несамовите, воно мало зухвальство внести безлад у такі шляхетні пропорції і такі збудливі гармонійні співвідношення; власне, ці пропорції і ці співвідношення й стали причиною кризи, вони були причетні до неї, ба більше, були навіть її виразом, оскільки той, кого я називаю Жавою, був водночас паном свого тіла і відповідальним за свій страх. На його страх було любо глянути. Все ставало його ознакою: чуб, м'язи, очі, зуби, статевий орган і мужня ґрація цієї дитини.

Попри це Жава ушляхетнював сором. Він ніс його переді мною, мов якусь ношу, мов тигра, що вчепився за його плечі, та все ж яку нечувану покору надавала його рухам ця загроза! Відтоді вишукана й чарівна покора злагоджує його поведінку. Його груба чоловіча сила, закутана в жалобне запинало, ніби ховалася від спалахів сонця. Спостерігаючи за тим, як він б'ється, я відчував, що хлопець цурається боротьби. Можливо, він боявся виявитися немічнішим, або що його суперник розквасить йому пику, хай би там як, але я бачив, як ним опановує страх. Він зіщулювався і намагався заснути, аби пробудитися в Індії чи на острові Ява, чи бути заарештованим і засудженим до кари на горло. Отже, він страхопуд. Але завдяки йому я знаю, що страх і боягузтво можуть виявлятися у найчарівніших гримасах.

— Я тобі прощаю, — кинув зневажливо хлопець.

Жава й оком не змигнув. Він пропустив образу повз вуха. Відтак підвівся з пороху, підібрав свого берета і відійшов, не струсивши з колін пилюки. Він залишався, як і раніше, дуже вродливий.