Жан Жене - Щоденник злодія

Чи любив я Францію? Тоді її слава осявала й мене. Військовий аташе Франції у Белграді не раз вимагав моєї видачі — що суперечило міжнародним законам, — і югославська поліція вдалася до компромісу: вона переправила мене до кордону найближчої країни, яка межувала з Францією, — Італію. Отак, від тюрми до тюрми, я мандрував Югославією. Я зустрічав там непогамовних похмурих злочинців, які лаялися мовою дикунів, з найчудовішими матюками у світі.

— Щоб мені Богоматір у сраку натовкти!

— Щоб мені стіну товкти!

Через кілька хвилин вони реготали, блискаючи своїми білими зубами. Королем Югославії був на той час миловидий хлопчик дванадцяти-п'ятнадцяти років, зачесаний на бік із проділом, Петро II, чий портрет прикрашав марки, і висів у всіх тюрмах та поліційних відділках. Увесь свій гнів гультіпаки і злодії виливали на цього хлопчину. Вони лаялись. Вони паплюжили його. Хрипкі образи злих чоловіків нагадували прилюдні любовні сцени зі зрадливим коханцем. Вони обзивали його повією. Коли мене доправили — а доти я побував у десяти інших в'язницях, де проводив по кілька ночей, — до тюрми Сушак (поблизу італійського кордону), мене замкнули у камері, де вже було душ із двадцятеро. Я одразу ж вирізнив Раде Періча, хорвата, засудженого за крадіжку на два роки. Щоб укритися моїм пальтом, він поклав мене на лежак побіч себе. То був ставний брюнет, у голубому, трохи вилинялому комбінезоні механіка, з величезною кишенею посеред грудей, куди він стромляв руки. У сушанській в'язниці я пробув лише дві ночі, але й цього було досить, щоб я закохався в Раде.

Тюрму було відгороджено від дороги не муром, а рівчаком, куди виходило вікно нашої камери. Далі поліцаї, а відтак митники доправили мене до італійського кордону, і я холодної ночі через гори добувся Трієста. У вестибюлі французького консулату я поцупив пальто, яке одразу ж продав. За вторговані гроші купив десять метрів мотузки та металеву пилку і через П'єдиколло знову повернувся до Югославії. На подорожньому авто я доїхав до Сушака, де й перекантувався ніч. Стоячи на дорозі, я свиснув. З вікна визирнув Раде, і я легко перекинув йому це начиння. Наступної ночі я повернувся, але він відмовився від спроби такої легкої втечі. Я прождав до світанку, сподіваючись його переконати. Кінець кінцем, тремтячи з холоду, я знову поплентався до гір, пригнічений думкою, що цей зух віддав перевагу тюрмі, а не походенькам зі мною. Мені вдалося перейти італійський кордон і добратися до Трієста, відтак до Венеції і, нарешті, до Палермо, де мене посадили до в'язниці. У пам'яті в мене зринає одна кумедна дрібничка. Коли я ввійшов до камери палермської тюрми, в'язні мене запитали:

— Com va, la principessa?

— No lo so, [xxiv] [xxiv] — Як ведеться принцесі? — Не знаю (im.). (Прим, пер.) — відповів я.

Уранці, на прогулянці у внутрішньому дворі, мене запитали про те саме, але я нічого не знав про здоров'я принцеси із П'ємонта, невістки короля (йшлося саме про неї). Згодом я дізнався, що вона була при надії, і амністія, яку завжди оголошують у зв'язку з народженням спадкоємця трону, залежала від того, якої статі буде дитина. Мешканці італійських тюрем переймалися тими самими клопотами, що й королівські двораки.

Згодом мене випустили на волю і доправили до австрійського кордону, який я перейшов неподалік Віллаха.

Раде вчинив слушно, що відмовився тікати. Протягом усієї своєї мандрівки Центральною Європою його примара тінню супроводжувала мене. Вона не тільки йшла і спала побіч мене — у своїх постановах я хотів бути гідним героїчного образу, виплеканого у своїй уяві. Ще раз чоловік, наділений неабиякою красою обличчя і тіла, дав мені нагоду засвідчити свою хоробрість.

Перелічуючи, переплітаючи або нагромаджуючи факти — я не знаю ні суті цих фактів, ні того, що їх обмежує у просторі й часі, — чи вдаючись до їхнього тлумачення, яке їх не руйнує, а творить наново, я ніяк не можу знайти свого ключа, свого власного ключа. У полоні свого химерного задуму я заходився наводити лише декотрі з них, удаючи, ніби опускаю ті, — перші утворюють видиму канву мого життя, — що їх зв'язують путами мінливі нитки. Якщо Франція — це почуття, яке передається від митця до митця — на кшталт змінних нейронів, — то я до самого кінця залишуся, либонь, безкінечними пацьорками емоцій, перші з яких я вже забув. Завдяки гакам, якими зачеплюють потопельника, щоб витягти його зі ставу, я зберіг страждання у своєму дитячому тілі. А чи справді трупів шукають за допомогою таких щупів? Я блукав полем, зачарований, коли бачив серед хлібів чи під ялинами потопельників, яким влаштував неймовірне поховання. Чи можу я твердити, якому часові належить та чи та подія — було в минулому чи майбутньому? Все, аж до самого мого скону, вже скуто кригою цього стану: мій трепет, коли карнавальної ночі якийсь здоровань набивається до мене в жінки (я розумію, що його бажання — то мій трепет); краєвид, який відкривається у сутінках із піщаного пагорба, де арабські вояки здаються французьким генералам; моя долоня, що тильним боком лежить на матні якогось солдата, а надто глузливий погляд солдата, звернений на мою руку; море, що раптом розлилося переді мною у просвіті поміж двох будинків у Біарріці; чи, скажімо, такі епізоди: з виправної в'язниці я тікаю ледь перебираючи ногами, настраханий не тим, що мене знову схоплять, а тим, що можу стати жертвою свободи; осідлавши велетенського прутня білявого легіонера, я гарцюю на ньому двадцять метрів земляним валом; відчуваю себе не красюком футболістом, не його ногою, не його бутсами, а м'ячем, потім переставши бути цим м'ячем, я стаю «першим ударом», а відтак обертаюся на думку, яка летить від ноги до м'яча; у камері незнайомі злодії називають мене Жаном; коли вночі у сандалях на босу ногу засніженими полями я перетинатиму австрійський кордон, то не відступлюся, але тоді, кажу я собі, треба, щоб ця стражденна мить сприяла красі мого життя, я не хочу, щоб ця мить і всі наступні уподібнилися до покидьків; користаючись стражданням, я злітаю до неба духу. Негри пригощають мене їжею на набережжях Бордо; відомий поет підносить до свого чола мої руки; німецький солдат, забитий у російських снігах; а його брат пише мені про це; молодий тулузець допомагає мені грабувати кімнати офіцерів та унтер-офіцерів мого полку в Бресті: згодом він помре в тюрмі; я розповідаю про когось — і в цей час треба нюхати троянди, сидячи у в'язниці, дослухатися вечорами, як співає гудок потяга, що везе в'язня на каторгу, закохуватися в акробата у білих рукавичках — завжди мертвого, тобто нерухомого, оскільки я зрікаюся життя заради іншої мети, аніж та, де зачаїлося перше лихо: моє життя мусить стати легендою, тобто заслуговує на те, щоб бути прочитаним, і його прочитання породить якесь нове почуття, яке я називаю поезією. Я вже ніхто і ніщо, я — лише привід.