Жан Жене - Щоденник злодія

— Ти все так само любиш чоловіків?

— Звичайно. А що, тобі це прикро?

Він відповідав з милою і водночас хитруватою посмішкою.

— Мені? Ти здурів. Навпаки.

— Чому навпаки?

Він завагався, зволікаючи з відповіддю.

— Га?

— Ти сказав: навпаки. Ти їх також любиш.

— Я?

— Так.

— Та ні, хоча інколи я запитую себе, що воно означає.

— Це тебе збуджує.

— Отямся. Я ж кажу тобі…

Він ніяково засміявся.

— А Сільвія?

— Сільвія заробляє мені на кусень хліба.

— 1 все?

— Так. І цього досить.

Якщо, окрім свого впливу на мене, Стілітано дасть мені привід для якихось божевільних сподівань, то він знову оберне мене на раба. Я вже відчував, що мене ось-ось поглине незглибима і сумна стихія. І що мені віщували вибухи його гніву? Я йому про це сказав:

— Ти знаєш, що я завжди мав до тебе поваб і хочу кохатися з тобою.

Не дивлячись на мене, він відповів з усмішкою:

— Побачимо.

Після короткої мовчанки він запитав:

— Що тобі подобається робити?

— З тобою — все!

— Буде видно.

Він і оком не змигнув. Він і кроку не ступив до мене, тимчасом як уся моя істота жадала поринути в нього, я прагнув надати своєму тілу гнучкосте лози, щоб обвити його, вгорнути в серпанок, схилитися над ним. Місто було нестямне. Від портового запаху та його шамотні мене вернуло. Фламандські докери нас штовхали, але покалічений Стілітано все ж був дужчий за них. Можливо, у його кишені, оскільки він був чарівно необачний, завалялося кількоро зерняток наркоти, які надавали їхньому власникові манірности, гідної осуду.

Щоб добутися Антверпена, я перетнув гітлерівську Німеччину, де провів кілька місяців. Я пройшов пішки з Бреслау до Берліна. У мене свербіли руки щось поцупити. Але якась дивна сила стримувала мене. Німеччина наводила жах на всю Європу, власне, в моїх очах вона стала символом жорстокості. Вона вже була поза законом. Навіть на вулиці Унтер ден Лінден мені здавалося, ніби я прогулююся табором, що його облаштували бандити. Я був переконаний, що в мізку наивишуканішого з берлінських бюрґерів криються скарби дворушництва, ненависті, злоби, жорстокості, хтивості. Я насолоджувався своєю волею серед народу, якого взяли у шори. Звичайно, як і раніше, я й тут займався своїм ремеслом, але відчував при цьому певну незручність, бо те, що було його підмурівком, і те, що було його наслідком, — особлива моральна позиція, сперта на засади громадянської мужності — буле відоме всій нації і повертало її супроти інших народів.

«Це злодійський народ, — відчував я в глибині душі. — Якщо я тут краду, то не чиню нічого особливого, оскільки так склалися обставини: я підкоряюся заведеному укладові. Я його не руйную. Я не кою зла, не чиню безладу. Скандал тут неможливий. Я краду надаремне».

Мені здавалося, ніби боги, які відають законами, не обурювалися, а просто були непомалу подивовані. Мені було соромно. Але особливо я прагнув повернутися до країни, де закони звичної моралі піднесені до культу, на якому ґрунтується життя. У Берліні я вирішив заробляти собі на хліб проституцією. Кілька днів я був цілком задоволений, потім мені це набридло. Антверпен спокушав мене казковими скарбами, фламандськими музеями, жидами-ювелірами, судновласниками, що гуляли всеньку ніч, пасажирами океанських пароплавів. Розпалений коханням, я прагнув пережити зі Стілітано небезпечні пригоди. Він сам, здавалося, хотів поринути в гру і засліпити мене своєю хоробрістю. Якось увечері він заїхав по мене до готелю на поліційному мотоциклеті, правуючи однією рукою.

— Щойно поцупив ув одного лягавого, — сказав він мені з посмішкою, навіть не завдаючи собі клопоту злізти з мотоцикла.

Однак, утямивши, що сидячи в сідлі, своєю позою може скрутити мене з глузду, він зліз із мотоцикла, вдаючи, ніби оглядає двигун, а відтак, посадивши мене ззаду, рушив з місця.

— Треба негайно здихатися його, — сказав він мені.

— Ти божевільний. Можна обкрутити деякі справи…

Розпашілий од вітру та їзди, я відчув себе втягнутим у найнебезпечнішу гонитву. Через годину ми продали мотоцикла грецькому мореплавцеві, й той одразу ж повантажив його на судно. Це дало мені можливість побачити Стілітано у справжньому ділі, оскільки продаж машини, торги, залагодження оборудки не поступалися хитрощами перед найвишуканішою змовою. [xxv] [xxv] Коли цими днями син жандарма, що сам невдовзі мав вивчитися на поліцая, П'єр Ф'євр (йому 21 рік) сказав мені, що мріе бути лягавим, щоб роз'їжджати на мотоциклеті, я розчулився. Я пригадав Стілітанові сідниці, втиснуті у шкіряне сідло вкраденого мотоцикла.