Жан Жене - Щоденник злодія

«Зрештою, це випадок рідкісний, — казав я собі, — і винятковий. Перед лицем істоти, яку я обожнюю, в очах якої я поставав янголом, мене втоптали у багно: я ковтаю пилюгу, кручусь як білка в колесі й виявляю себе акурат із протилежного боку. Чом би мені і справді не стати цим «протилежним боком»? Якщо любов, яку Міхаеліс відчув до мене — чи, радше, зачарування, — тепер неможлива, я обійдуся без цеї любови».

Від таких думок риси мого обличчя закам'яніли. Я знав, що повертаюся у світ, позбавлений будь-якої ніжності, оскільки то світ почуттів, несумісних зі шляхетністю і красою. У фізичному світі він схожий на світ плюгавства. Хоча Міхаеліс і усвідомлював своє становище, проте він легко з ним мирився. Хлопець жартував із охоронцями, часто всміхався, і все його обличчя сяяло невинністю. Його ґречність мене дратувала. Він хотів полегшити мою обтяжливу роботу, але я його грубо відштовхнув.

Щоб позбутися його, потрібен був привід. Чекати довелося зовсім недовго. Якось уранці він нагнувся, щоб підібрати олівець, який загубив один із поліцаїв. Я вибатькував його на сходах. Він відповів, що не розуміє, в чому річ. Намагаючись мене заспокоїти, він поводився ще ґречніше, від чого я вкинувся в лють.

— Ти боягуз, — сказав я йому. — Ти падлюка. Поліцаї тобою надто опікуються. Колись ти ще лизатимеш їм п'яти! Начувайся, скоро вони внадяться до тебе в камеру!

Я зненавидів його за те, що він був свідком мого падіння, після того, як побачив, що я можу стати Визволителем. Мій костюм зносився, я був замурзаний, неголений, волосся скуйовджене: я спотворював себе, прибираючи вигляду голодранця, огидного Міхаелісеві, бо то був його власний вигляд. Тим часом я чимраз глибше поринав ув осорому. Я вже не любив свого друга. Місце цієї любови — заступництво якої я вперше відчув — заступила хвороблива брудна ненависть, що зберігала в собі якусь дещицю ніжності. Але я знаю, що якби був один, то віддав би перевагу поліцаям. Відтоді, як мене кинули за ґрати, я мріяв про їхню силу, дружбу і можливе між ними та мною порозуміння: якби між нами почався взаємний обмін чеснотами, вони б виставили себе злочинцями, а я — зрадником.

«Запізно, — казав я сам собі, — коли я добре вдягався, коли мав годинника та блискучі мешти, тоді міг бути їм рівнею, але тепер уже запізно, я — халамидник».

Мені здавалося, ніби я до решти зганьбив себе, хоча щасливий випадок і допоміг мені через кілька місяців повернутися на волю. Я вирішив жити з похнюпленою головою і торувати собі шлях у напрямку мороку, всупереч усім вам, висмоктуючи всі соки зі споду вашої краси.

Уява багатьох літераторів частенько потішала себе думкою про банди. Про Францію говорили, що вона ними аж кишить. При цьому мали на увазі безжальних зарізяк, збратаних бажанням грабувати, жорстокістю і ненавистю. Чи таке можливе? Здається малоймовірним, щоб такі людці потрапили згуртуватися. Боюся, в банди їх об'єднує насамперед їхня жадоба, яка маскується під гнів — найсправедливіший вияв протесту. Докопуючись до таких причин та виправдань, ми, з огляду на ці причини, швидко доходимо загального висновку. Ніколи Злонесамовита затятість усупереч вашій моралі не злютовує людей поза законом у банди, окрім хіба що дітей. У тюрмах кожен злочинець може мріяти про якусь напрочуд згуртовану, одрубну, але дужу організацію, яка б стала прихистком від світу і його моралі: одначе то лише мрія. Такою фортецею, ідеальним кублом, бандитським кишлом, об яке розбиваються світові сили, є в'язниця. Щойно злочинець входить у контакт із узвичаєними законами, як він підкоряється їм. Якщо в наші дні преса галасує про банди, утворені з американських дезертирів та французьких злочинців, то не йдеться про якусь організацію, а радше про випадкові недовговічні спілки щонайбільше трьох-чотирьох людей.

Я здибався з Міхаелісом, коли він вийшов із Катовіцької в'язниці. Я був на волі вже з місяць. Перебиваючись дрібними крадіжками у довколишніх селах, я оселився в парку на околиці міста. Стояла літня пора. Інші халамидники приходили сюди переночувати на лужках у затінку крислатих кедрів. На зорі з моря квітів підводився злодій, юний жебрак і, позіхаючи, зустрічав перші сонячні паруси, інші ськалися, сидячи на сходах псевдогрецького храму. Я ні до кого не обзивався. Одинцем я йшов за кілька кілометрів, переступав поріг церкви і крав гроші з карнавки за допомогою палиці, обмазаної клеєм. Надвечір, як завжди пішки, я повертався в парк. Цей Двір Чудес був просто блискучий. Усі пожильці молоді. Якщо в Іспанії вони гуртувалися, рознюхуючи один в одного про блатну малину, то тут старці та крадії зовсім не зналися між собою. Здавалося, вони увійшли до парку через потаємні двері. Вони безшелесно ковзали вздовж пагорбів та гаїв. Їх виказував лиш вогник цигарки чи шурхіт їхніх кроків. Ранок стирав їхні сліди. Так от, така химородність мене окрилювала. Скрутившись калачиком у затишному закутку, я почувався приголомшеним під зоряним небом, на яке дивилися колись Олександр і Цезар, тимчасом як я був лише жебрак і лінькуватий злодюжка. Я перетнув Європу завдяки засобам, які є зворотнім боком уславлених засобів, проте я робив власні таємні нотатки з такими самими дорогоцінними подробицями, як і в історіях великих завойовників. Ці подробиці мають виліпити з мене найхимернішого, найрідкіснішого з персонажів. Торуючи свій шлях, я не переставав пізнавати найпохмуріші злидні. Можливо, мені ще бракувало вбрання безсоромного педераста, за яким я жалкую, що не зберіг у своїх валізах і не носив під звичним одягом. Одначе вночі, щойно я перелазив через паркову огорожу, як одразу ж крадькома натягував на себе вкрите блискітками дрантя.