Любко Дереш - Архе

— Казав, ви кричите імена галогенів. Цілу ніч.

— Приблизно так. Але все одно: ти відчуєш. О, хтось іде.

Я здригнувся з переляку. Ми вийшли на середній ярус парку, де світився один ліхтар. Дикий, з розбігу скочивши на ковзанку, проїхався аж до острівця натрієвого світла.

— Швидше! — прикрикнув він, і я ковзнув за ним.

Постать висоталася з темряви у низеньку згорблену бабусю з дрібним личком. Куций тонкий кожушок був перепоясаний якоюсь зашкарублою шворкою, а на ногах у бабусі були осінні чоловічі черевики, зашнуровані дро тиками. І хустка, звичайно. Руки вона тримала кишенях, з чого ставало ясно, що старенька без рукавиць. Бабуся пересувалася дрібними кроками зі швидкістю приблизно метр на хвилину.

— Це Бідна пташечка Високого Замку, — тихо мовив Дикий. Він сперся на поруччя і чекав наближення жебрачки.

— Вона постійний об’єкт присутності цього парку. Сторож.

Щоразу інший, але по суті — той самий. Доведеться відчепитися від неї зараз, поки ще є час. Потім може й не бути.

— Дітоньки добрі, — таким тонесеньким і тихесеньким голоском заговорила бабця, що моє серце стислося. Бабця підійшла до нас впритул, і я побачив, що її постать сягає мені заледве грудей.

— Дітоньки мої. Допоможіть бідній людині. Якшо можете.

Дайте п’ять копійочок. І най вас Бог благословить.

Я глянув на Дикого. Він скептично посміхався, затисши в зубах чергову цигарку.

— Поможіть, як можете. Дітоньки. Дайте кілька копійок, — тим самим тихесеньким голосом продовжувала бабця. І, як не дивно, в її голосі вчувалося, що вона справді просить не більше п’яти копійок. — Тут слизько було. А я пісочку принесла. Посипала. То й люди дають мені деколи.

— Прошу пані, — озвався я. — А Ви звідки?

— Я? А я звідти, — старенька невизначено махнула рукою.

— В мене пенсія маленька. Сорок три гривні. Чоловіка не маю. Діти померли. То я сама тепер. Ходила на Свят Вечір під церкву. То дали їсти. Вже три дні нічого не їла. Бідні, вони тримаються разом. Дають хто п’ятдесят копійок. Хто гривню. Ми ділимося. Не то шо багаті. То їм навіть десять копійок жалько. А я навіть на хліб не маю. Ходила в притулок. Добрі такі дівчата. А я навіть рукавиць не маю. В ноги зимно. А сестри василіанки їсти дали. Йой, синку, а ти чого без шапки? Та простудишся! Бійся Бога, синку! — це вже Бідна пташечка зверталася до Дикого.

Дикий втомлено відмахнувся:

— Ой, ну тільки без цих відьомських наворотів.

— Йой. Ви ж мені як діти! Я з вами, як зі своїми дітками говорю.

Я відчув, як на мої плечі намагаються покласти страшен ний тягар. Здалося, ця бабуся — якась далека, бозна коли й чому забута родичка, яка дуже не хоче нав’язуватись, але їй так тяжко, і ви не проти, якщо я на краєчку тут сяду, погріюся?

Дикий чекав на мою реакцію.

Мені ж захотілося скинути з себе спершу рукавиці, відігріти у своїх долонях її закоцюблі лапки долоньки, віддати останню копійчину і, евентуально, завести до себе на ніч, а потім що Різдва приносити їй кошичок зі святковим харчем.

Натомість я відступив крок назад, і липуче, мов серпнева павутина, макраме бабусиної аури відстало. Я глянув на неї ще раз: малесенька істотка, про яку писати навіть наймен шим шрифтом — це вже гіперболізувати.

— Валимо, — кинув я Дикому і першим розчинився у темряві. З темряви, дивлячись на її розгублене, відчеканене болем і нуждою личко, її непомітну, малесеньку постать, її безсилля, я зрозумів. І тоді я зааплодував.

— Бачиш: не може терпіти, що хтось взимі ходить без шапки, — сказав Дикий. — Цікава грань. Мовляв, ходить взимку без шапки — не хоче схилити голову перед Богом і Його могутністю. Так, релігія — це цвях. Це кінець.

— Це розділення, — додав я.

Дикий змовчав.

Раптом на моє плече опустилася чиясь важка рука, і я голосно скрикнув.

— Ша, рибйонок, — сказав голос із темряви. — Хімію вчив у школі?

Я кивнув і насилу зковтнув слину.

— Ану видай ряд напруг.

Не замислюючись, я випалив:

— Літій цезій калій кальцій натрій магній алюміній… І так далі.

Темрява з секунду щось думала.

— Чувак шо треба, Дикий. Але чо’ такий шуганий?!

Дикий представив мені Фтора і Хлора, по світському Женю та Олежку. Ми стояли тісним кільцем, курили і балакали, час від часу роблячи по ковткові з плящини. В центрі кола Дикий поставив телефонний апарат. Моє серце, коли погляд спотикався об нього, боляче тьохкало і наказувало вважати собі. Добре хоч Дикий дзвонити нікому не просив (а сам я й не рвався).