Любко Дереш - Архе

Але в світлі уже згаданих мною темних єрусалимських подій вважаю недоцільним зізнаватися комусь, що Син Божий — це насправді я. Я ж бо волію посісти престол свого Отця, слухаючи оперу.

Десь біля дев’ятої у супроводі трьох нянечок прибув октет дітей аутистів з обласної клініки спадкових патологій.

Нестор розпрощався і пішов розташовувати гостей. Дикий сказав, що нам сам час рушати. О десятій на Високому Замку нас чекатиме решта галогенів.

В одну секунду, коли я уявив, що доведеться пердолити розкислим снігом аж до парку, мені зробилося зябко. А потім махнув на все рукою і пішов слідом за своїм новим знайомим.

Дикий запхав у сумку свій телефон, закинув її на плече, і я подумки сказав Опері скрипу «сайонара».

Знову крадучись плутаним коридором, я слухав, що розповідає Дикий.

— Ось тут, — він показав рукою на стіну, розписану вугільними фресками. — Тут працює такий собі Юра Кубік.

Це його роботи. Порноанімалізм. Відчувається вплив Утрілло, тобі не здається? Між іншим, зверни увагу на сміття довкола — інвайронмент Таліба ібн Саббаха. Називається «Богородиця XXL». За зразок бралася його стара квартира після Нового року. Особливо класна стеля. Заціни.

Я задер голову і витріщився на облуплену штукатурку.

Можна було, звичайно, сказати, що в мене на хаті тріщини крутіші, але змовчав. Для галогена ніщо не має значення.

Хе хе.

— А загалом це все становить Об’єкт № 3. КІМНАТА КРИКУ.

Я здивовано підняв брови.

— А це як розуміти?

— Кімната крику — це місце і час. Тутізараз, як любить Нестор. Ясно?

Я не второпав. Знову нахмурив брови.

— Гаразд. Якщо зовсім по простому, то уяви собі так:

Кімната крику — це кімната, де всі мовчать. Бо ні в кого не вистачає хоробрості крикнути першим. Як тільки ти розумієш, що ти в Кімнаті крику, виникає так званий «скандал у світі ідей». Але коли ти пригадаєш, що перебу ваєш у Кімнаті крику, ти виходиш з неї, а скандал триває тільки всередині Кімнати, серед тих, хто крикнути не наважився. Тепер зрозуміло?

Так, тепер я зрозумів усе дуже гарно. Мені зробилося легко і свіжо, ніби я покакав і спустив воду. Чи вийшов з кімнати на свіже повітря.

Дикий спитав:

— У тебе немає з собою целофану?

Я витягнув з кишені кульок зі смугами, залишеними пипками язика на майонезі, і простягнув Дикому. Той підняв з підлоги шматок цегли і придавив ним кульочок.

— Класика жанру, — сказав він. — Чорний кульок на підвіконні закинутого будинку. А зверху цегла. Відчуваєш наплив дежав’ю? Дуже інтимні пласти підіймаються, правда? А все завдяки поєднанню матеріалів. Як би ти назвав це?

Я замислився. — Істіна ошеломляющяя.

— «Істіна ошеломляющяя»? — перепитав Дикий.

— Саме так, — підтвердив я, і Дикий поплескав мене по плечі.

— Слухай, Дикий…

Дикий запитально кивнув, і його профіль на темній шибі зробив те ж саме. Маршрутка, в якій ми їхали, зупинилась, і я перечекав, поки з салону вийде жінка з дитиною.

— А от чого ти кажеш, що Клуб галогенів і Опера скрипу — мезальянс тимчасовий?

Дикий колупав пальцем дірку в сидінні перед собою і рухав губами, ніби щось рахував. Підрахувавши, промовив:

— Нестор говорить про мікросубкультуру якоїсь аж ноосферної елітарности. Він має на це право. Як не як, Лялькарі дійсно створили її. Але говорити так, як це робить Нестор, — все одно, що вдавати, буцім ти вийшов з Кімнати крику, розсівшись на порозі.

— А ти? Ти хіба не прихильник такої тусні?

— Я? Мені не потрібна тусня. Я сам собі субкультура.

Нікому з галогенів не потрібні доповнення. Ми й так подвійні.

— Дуже самовпевнено, тобі не видається?

Дикий знизав плечима.

— Наша непотрібність запотребована. Подумай над цим.

Як тільки перестане бути потрібною і твоя непотрібність, ти звільнишся. Відчуття потрібності — одна з пасток, які розставило твоє «я».

— А хіба моє «я» може мені зробити щось погане?

— А ти шо — все ще віриш, буцім воно справді твоє?

Хочеш одну бувальщину? Таку собі казку вічності?

Я кивнув.

— Чи можеш ти уявити, шо ше якихось п’ятсот років тому на Землі не існувало скрипу? Скрипу як звуку, як відчуття, як сукупності думок, що огортають це явище топосом визначеності?

— Якщо бути відвертим, — зізнався я, — то я взагалі не вірю, що п’ятсот років тому Земля дійсно існувала.

Дикий посміхнувся.

— Так от. А в якійсь далекій галактиці жила ціла цивілі зація — надзвичайно розвинена, до того ж — вона існувала у формі звуку. Блукали собі ці сутності Всесвітом, аж поки не натрапили на Землю. І побачили, що в інформаційному полі землян ніша, яку можна було зайняти їм, ще вільна. І вони зайняли її. Відтоді всі почали чути новий звук. І звук цей ми тепер називаємо скрипом.