Любко Дереш - Архе

Повільно пройшлася вздовж платформи, смакуючи теплом нагрітого бетону. Поклала руку на асфальтовану поверхню.

Гаряча, шерехата, суха.

Прекрасно.

Аби вилізти нагору, довелося задерти ногу. Вуйко зупинився на самому краєчку бетонного прямокутника.

Запхав руки в кишені, зажмурився й підставив обличчя білому сонцю. Терезка випрямилася на повний зріст, скинула зі спини наплічник і вигнула спину, рахуючи, скільки разів хрусне. Ледь чутно у її голові перевели колію: легкий поштовх, ніби час почав трохи пізнити. Можливо, його стало більше тут і зараз.

Вдих.

Станція «Бескиды» нагадувала колиску найблажен нішого спокою, який тільки доводилося відчувати. А ще воно було місцем незрозумілої конденсації дежав’ю. Якщо й бувають полюси вжебаченого, то це — переконливо один із них.

Температура перетнула платформу й заглянула у тінь навісу. «Де я це вже могла бачити?»

Видих.

На стіні, відразу навпроти віконця каси, красувалася стильна мозаїка, викладена з кольорового скла, як то було модно в часи розквіту бароко — у радянському трактуванні.

Доповнювало барочний настрій світло. Станція Бескиди в цей хмарний день своїм освітленням нагадувала собор у зливу.

Вдих.

Частина смальти встигла відвалитися (нею була всіяна підлога відразу під мозаїкою), і це додало настрою нових обертонів. Деструкція.

Вона задерла голову, щоб належно оцінити красу. З під стелі на неї дивився суворий смальтовий гуцул. На очі насунута кресаня з пером, на плечі — топірець, на грудях кептарик. Sex appeal.

Видих.

Зліва — забите бляхою віконце каси. Поруч висів практично втрачений в якості культурної спадщини розклад руху поїздів. Піддалось розшифруванню: «Бескиды — Львов 17

52».

Вдих.

Погляд упав на металевий кістяк лавки. У нанесеному вітром листі валялася яєчна шкаралупа. Трохи далі — суха купа собачого лайна.

Видих. І останній мазок — у кутку висів телефонний апарат.

Терезка підійшла на крок ближче, звідки можна було розгледіти цифри в отворах диска. Підійшовши впритул, Тереза побачила потьмянілу табличку:

ПОЖАРНАЯ БРИГАДА

01

МИЛИЦИЯ

02

СКОРАЯ ПОМОЩЬ

03

ТОВАРИЩ, ПОМНИ:

БОЛТУН У ТЕЛЕФОНА -

НАХОДКА ДЛЯ ШПИОНА

Немовби ненароком, вона зиркнула через плече. Крім вуйка, котрий сопів над зав’язками її наплічника (добирався до запасів пива), більше нікого. Шпигуни ховалися в ожині й лежали там тихо тихо, навіть не дихали. — І давно ти знайшов її? — спита ла Терезка, водячи пальцем по отворах диска. Сім. Дев’ять. Один.

— Ше як у березні.

Два.

— Ціле літо сюда приходив. Прийду, знаєш, сюда з пивком, сяду так, подумаю. І зразу легко так стає на душі, шо ну.

Три. Чотири. П’ять. Крутнула диском і послухала, як торохтить усередині барабан.

— Дуже чисте місце, вуйку. Духовне. Шоб на душі отак світло робилося.

— А шо я казав? Спеціально для світлих людей. Таких, як ми!

Тупик. Рейки. Хмари. Свист у вухах.

Терезка обвилася телефонним шнуром, як удавом, і притулила слухавку до вуха.

Тиша.

— Телефон класний, — сказала, повісивши слухавку назад.

Вуйко Юлік витяг мокру плящину пива і вдав, ніби відтикає корок бровою. При цьому кутиком рота він тихенько сичав. Не відриваючись від цього заняття й не дивлячись на Терезку, вуйцьо докинув:

— Він якось дзвонив.

Терезка озирнулася й недбало сперла лікоть на ящик телефона. Вуйко перестав сичати і підняв голову.

— Дзвонив, бігме! Коли я так само сидів собі тута, ворон рахував. І тута як смикнуся! Чую — шось за спиною дзвонить. Я такво озираюся — а то телефон дзвонить. Мені аж руки стерпли. Чую, задниця вся зіпріла… Десь, може, хвилину дзвонив. А потім так само перестав.

— Та йди…

— Бігме не брешу.

— То, може, ти собі, вуйку, трохи… ну, вмазав перед тим?

Ну, пивка там… Може, кислячка того з яблук, шо в тебе в пивниці?

— Та то дурниці, шо я там випив. І то ше коли я пив, ше як зранку! А як почув, шо та іржава будка дзвонить, то весь хміль відразу вивітрився.

Вуйко відіткав нарешті пляшку і зсьорбнув піну. У повній тиші він передав пиво Терезі. Та ковтнула й собі.

Пиво спінилось і потекло на руку.

— А чого ти слухавку не брав? — спитала нарешті вона, витираючи долоні об джинси.

Вуйко не доніс плящину до вуст на якийсь сантиметр.

Завмерши на секунду, він відставив пляшку вбік і уважно, з якоюсь осудливою недовірою глянув на її лице, наче всього хвилину назад мав про свою небогу набагато вищу думку.

— Хіба не ясно? Я Ж БОЯВСЯ!