Монолог самотнього мужчини
Усі без винятку події, описані в романі, імена дійових осіб та назви, крім топонімів, я вигадав. Реальні прототипи деяких позитивних персонажів безумовно існують серед моїх знайомих, приятелів та друзів. Хто себе пізнав – приходьте з пляшкою ужгородського коньяку, лимон та кава у мене знайдуться.
Сергій Батурин
P.S. Людей похмурої вдачі, неврівноважених, записних моралістів, членів товариства «Тверезість», проповідників ханжества, невігласів, трамвайних хамів, соцреалістів, літературних піжонів, естетів, махлярів, дурисвітів, носіїв тоталітарного світогляду, літредакторів, злостивців, кілерів, блюзнірів, а надто –хворих на манію величі провінційних журналісток прошу цим текстом себе не утруднювати.
Розділ І. С7–С5 (Сицилійський захист)
Я вже давно збирався розповісти цю історію від початку й до кінця, чесно, як на сповіді, та не знав, як до неї підступитись. Фрази першої не було, речення забійного. Власне, слова є: «Мужики виходили з туалету…», — гм… ні, краще – так: «…з чоловічої кімнати з просвітленими лицями», — але для нашого випадку вони жодним чином не підходять. Загострений олівець і стос білих аркушів досить довго припадали пилом на моєму столі. І дуже добре, що не було кому там витирати: терпіти не можу, коли хтось торкається того гармидеру, у якому я легко, без жодних утруднень знаходжу потрібні мені речі.
Може, воно так би все і лишилося: незайманий папір, несписаний олівець – якби не Кай–Уве з його улюбленим Сицилійським захистом (цей шаховий дебют відіграв певну роль у подіях).
Кай–Уве, мій приятель з самісінького Берліну, на відміну від мене все доводить до кінця: у нього дружина–красуня, акторка і співачка, двійко дітей, власний колектив «Ozeanburg»(не джаз–бенд, не рок група – щось середнє), чітко розпланований наступний сезон і ясне бачення подальших перспектив. Він ніколи не кидає справи на половині, і якщо вже йому вдалося витягти з мене необережну обіцянку, то простіше написати, бо він усе одно не відчепиться.
Не знаю як вам, а мені риси людини, її одяг, манера розмовляти, хода, навіть запахи багато про неї говорять.
От, наприклад, король нашого футболу Олег Блохін. Бачили ви його депутатом у сесійній залі? У дорогому костюмі й краватці? А на футбольному газоні в спортивному одязі?
Добросовісно страждала людина хоч на засіданнях, хоч у кулуарах. І втекла звідти – туди, на футбольне поле, лишень тільки трапилася така нагода. Засвітилися тоді очі в нашого Олега Володимировича, як у найкращі часи, коли боялися його геть усі голкіпери світу. Мені тоді здалося, що синьо–жовті строї нашої збірної дорожчі йому за будь–які карденівські шати, а посаду головного тренера цінував великий форвард більше, ніж політичну кар’єру, хоча (пам’ятаєте?) і змушений був виголосити з високої трибуни протилежне…
Чи, скажімо, колишній чемпіон світу з професійного боксу Леннокс Льюїс. Одразу зрозуміло, що любить людина своє реноме: і вдягається витончено, як естет, і боксує. І трон свій чемпіонський велично залишає (я, мовляв, усіх, кого хотів, вже побив), коли з’являється небезпека бути з нього рішуче скинутим старшим з наших уславлених братів.
І хай би там що наші вболівальники говорили, а менш з тим вдалося йому лице не втратити як у переносному сенсі, так і в прямому, і, що не кажи, пішов він з великого спорту непереможеним.
Кай–Уве Зільбершмідт виглядає, як класичний західноєвропеєць, або — як наші уявлення про них: охайний, поміркований, цивілізований і витриманий. І цим вводить вас в оману: ви чомусь одразу думаєте, що він клерк, чиновник, «білий комірець» чи менеджер середньої руки: доволі успішний, але не з найвищого дивізіону. Дзуськи! Він – актор і рок–музикант, і те, що він не носить шкіряної косухи, розцяцькованої блискучими бляхами та заклепками, не відпустив хаєр до лопаток – ще ні про що не говорить. Він так інтонує мелодію, граючи на гітарі, що багато хто віддав би і довге волосся, і косуху, аби зрівнятися з паном Зільбершмідтом у майстерності. Що, думаєте, моя інтуїція схибила? А якщо я скажу, що Кай–Уве за сумісництвом – продюсер своєї групи, і він веде справи і перемовини зі студіями та аґенціями – тоді стане усе на свої місця? Бо домовлятися про концерти з панами у краватках, мабуть, таки легше, вбравшись у діловий костюм. А от дружина його Момо, відома у Німеччині акторка і співачка, струнка темноволоса кароока красуня з легким домішком східної крові, з невимушеною пластикою і своєрідними модуляціями голосу – ніким , крім актриси, виявитись не може.
Читать дальше