У випадку, якщо зазначена особа померла і не залишила по собі спадкоємців, після того, як представниками нотаріальної контори «Фартманн і партнери» буде встановлено, що це – само та особа, 1 млн. ойро буде переданий громаді населеного пункту , де вона прожила останні роки свого життя, на доброчинність.
У випадку, якщо зазначена особа протягом шести місяців з моменту смерті спадкодавця не буде знайдена чи її доля достеменно не буде встановлена, сто відсотків спадку перейдуть в управління зазначеної нотаріальної контори для продажу нерухомого майна і подальшої передачі усіх коштів до благодійницьких установ.
Маразм ситуації полягав у тому, що пан барон не лише прізвища Марії не пам’ятав, але й назви населеного пункту. Лише те, що було це десь у Київській ґебіт.
До документу додавалися старовинні чорно–білі фото (молода красуня та бравий обер–лейтенант, на одній картці – вдягнений у цивільне), послужний список майора (дослужився під кінець війни) інтендантської служби фон Пферденкрупа і свідоцтво про його смерть у березні поточного року. Отже, п’ять місяців з відведених добрим дядечком–бароном на пошуки шести вже пройшли….
Жертвою майорового кохання і за сумісництвом його єдиним спадкоємцем виявився Ріхард Шваненвальд, друг моїх улюблених німецьких артистів.
— Розумієш, яка штука, — повернув я Ріхардові, добряче роздивившись, його документи. – У час, коли твій дядечко закохувався у наших краях, Київська область була у два рази більша: після війни від неї відрізали шматок і створили з нього Черкаську.
Це він зрозумів, хоча … багато чого йому у нашому житті просто не дано зрозуміти. Він, наприклад приїхав на новенькому «фольксвагені» з єврономерами і чудувався, чого це його під кожним стовпом зупиняє гаішник. Ще більше здивувався, коли я запропонував йому залишити машину в братовому гаражі та взяти натомість братів же «Луаз». За десять років, що брат їздить на цьому місцевому диві на дачу, на полювання та на рибалку, його жодного разу жоден інспектор не зупинив. Коли я сказав про це Ріхарду, він невимовно вразився.
Так і пізніше він не міг усвідомити, потрапивши на Київський приміський вокзал: і будівля відремонтована, і турнікети сучасні, і перони красиві, як у Німеччині, і електрички є не гірші, чому ж валяється стільки недогризків яблук, качанів від кукурудзи, недопалків та обгорток від морозива. Він не міг второпати: чому? – он же урни є…
— Українці люблять замітати? – ошелешив мене він.
— Ні.
— Тоді чому ж вони кидають сміття просто на перонах, схожих на німецькі, та у потягах, що виглядають так гарно?
— Проблема от у чому, — спробував пояснити я. – Ми можемо набудувати вокзалів, перонів та потягів не гірших, ніж у Європі. Але де на все це європейців набрати?
Він, здається, знову нічого не зрозумів.
Хай там як, але Ріхард Шваненвальд, друг моїх друзів, приїхав, я брякнув з мобільного до Німеччини, видзвонивши майже усі гроші з рахунку, і доповів напівзабутою англійською (так і спілкуємось: ані Кай–Уве, ані Момо не володіють українською чи російською, а я проходив у школі та інституті англійську), що все о’кей, ми зустрілись і наш експедишен Україною воз стартед. Мені відповіли, також мовою Шекспіра, Черчилля та Бенні Хілла, значно більш пристойною, ніж моя, що, мовляв, дуже вдячні і таке різне.
— Дякувати поки що немає за що, — пробурчав я, давши відбій.
Небіж німецького дядечка, треба віддати йому належне, так–сяк говорив по–нашому: приблизно, як я – англійською. Наслухавшись баронових оповідок про бевундерсверт Україну, він вирішив вивчити її мову і купив українсько–німецького словника та дві книжки одного українського письменника — рідною німецькою та в оригіналі. На його здивування, у словнику не відшукувалися лексеми, якими послуговувався популярний у Німеччині автор. У розпачі Ріхард кинувся до дядька. Той погортав бестселер і виніс вердикт: це – російська.
«Україна – не Росія», — примовляв у таких випадках відомий усім Данилич. Українська – не російська, підтвердимо ми. Ріхард кілька разів намагався з’ясувати у мене, чому той достойник – український письменник, якщо пише російською.
— Тому що живе в Україні, — сказав я.
— Фредерік Дар значну частину життя прожив поза Францією, але писав французькою і світом сприймається як французький письменник, — доводив мені мій німецький гість. – А цей літератор не живе в Росії, але пише російською, отже, за аналогією, він — російський.
Читать дальше