Фредерік Дар і в Африці залишився би Фредеріком Даром: п’ять сторінок на день, п’ять романів на рік; дві сотні книжок і понад двісті мільйонів загального накладу!
— Жодних аналогій! – відрубав я. – Український, а не російський, і край!
— Чому? – сполотнів від граничного напруження свого IQ німець.
— Тому що Україна – не Росія!
Він і цього разу нічого не зрозумів. Та як йому поясниш, що ми аж так надто довго мали обмежене право на своє, що мало не почали його забувати, а тепер заходилися його відшукувати і ладні й в самого дідька знайти вкраїнське коріння.
Ріхард привіз із собою кілька листів, що їх строчив Карл–Отто фон Пферденкруп з окупованої України. Там, правда, жодного натяку на якусь Марію, зате топонімів таки чимало.
Виявляється, дядечко служив по інтендантській лінії, на фронті не був і особисто не стріляв, а лише постачав вермахту провіант, заготовляючи його в тилу. Не знаю, хто гірший ворог: той, хто стріляє в озброєного чужого солдата, чи хто зводить з двору єдину корову, лишаючи напризволяще цілу родину, прирікаючи її у найліпшому випадку на голодне виживання.
Ні, я не відчуваю ворожнечі ані до німців як таких, ані до померлого інтенданта, тим паче – до його родича, який, чесно кажучи, має мізерний шанс перетворитися на спадкоємця. Ми з ним чудово порозумілися і без фонду «Взаєморозуміння», випивши у перший же день за знайомство пляшку «Тиси» — до краплі і «Корну» — майже до половини. Війна – штука апріорі неправедна; та, — найжорстокіша, – так давно закінчилася, що і прадіди далеко не в усіх на ній воювали, але у мене з дитинства якесь болісне відчуття несправедливості.
То я почав про топоніми. Ми склали реєстр усіх сіл та селищ, які згадував у листах пан інтендант, відкинули ті, що відносилися до Чернігівської, Житомирської та Полтавської областей, проаналізували залишки і вирішили починати з тих районів Київської, де мали найбільші шанси. Найчастіше згадувалися у листах населені пункти Обухівського та теперішнього Іванківського районів.
Вже зранку помандруєм – вирішив я. Тоді–то і подзвонив до Німеччини.
Кохання – к?хання, з вечора й до рання! Через тебе зависли у повітрі і можуть шубовснути у гуманітарний вакуум сто мільйонів ойро, через якесь губате дівчисько з вологими очима, що наважилося (с?ме — наважилася, бо на вигляд – зовсім не нахабне) закохатися під час війни у ворожого офіцера. І він теж – Вася з гербом та з?мком. Він що, не знав, що закони його фатерлянду, який тоді тимчасово звався Третім рейхом, не дозволяли шлюбів з «неарійцями»? Нащо дівці голову морочив? За будь–якого закінчення війни ці стосунки були безперспективними. Та якщо гроші їй залишив через шістдесят років і так з іншою і не одружився – виходить, кохав?
Їй, тій Марії, не більше двадцяти на фото. Тобто, тепер — десь вісімдесят, плюс–мінус три–чотири роки. Чи жива ще?
Ну, я розумію: залізна завіса, сталінізм, два світи – два способи життя… Але чого ж пан барон не шукав свою трепетну Марічхен у ті часи, коли плямоголовий генсек цілувався з канцлером на прізвище Капуста? Коли в них розтягували по камінчиках Берлінську стіну , а у нас вчорашні дисиденти у вишиванках збирали двохсоттисячні мітинги? Тут тобі до послуг усі Червоні Хрести, Меморіали, Просвіти, газети та ТБ – що хочеш. Це ж сенсаційна для тих часів тема: два тоталітарних режими не збороли їхнього кохання!
Ні, згадав лише перед самісінькою депортацією до Вельзевула.
Хоча, може, я і помиляюся, не виключено, що дядечко побоювався, що у неї – родина і його поява буде недоречною? І до чого така умова? Хай би небіж отримав свою частку, а нотаріус Фартманн разом із партнерами розшукував цю Марію чи її нащадків. Але зробив хай через дупу, але по–своєму. Оце вже вдача. Справжній арієць, характер нордичний!
Не можу я зрозуміти його логіки. Що тут скажеш? Україна – не Німеччина!
Причепурилася та Марія перед фотографуванням. Аби виглядати на картці. Ну, це правильно. Хоча жінки, як на мене, надають забагато уваги словосполученню зовнішній вигляд. І вкладають у нього надміру сенсу. «Я для себе так вдяглася та нафарбувалася!»
Дозвольте трішечки засумніватись! Нині який сексотип у моді? Не кажу – кращий чи гірший, саме – модний? Довгі ноги, сіднички, кожна з кулачок, і великі груди [2] Та лише за справжні стегна Джей–Ло – слава Колумбові та хай живе Південна Америка!
? Чи не звідси – високі підбори, обтягуючі штанці та глибокий виріз? А колись, як модні були пишні форми, жінки для себе робили ватяні накладки на зад і вшивали обручі у спідниці? У Східній Африці мужчини вважають красивою довгу шию, то жінки для себе витягують її мідними кільцями до такої довжини, що без тих ободів і голови тримати не можуть? А на Сході, де бажана маленька ніжка, жіноцтво для себе нівечить кінцівки колодками?
Читать дальше