Array Array - Монолог самотнього мужчини

— Та нічого. Краще, аби якомога менше знало. І так дофіга.

— До чого? – не знає жарґону можливий аристократ.

— Забагато. Справа деліктна.

Міркую собі: якщо наш Претендент не виконає дядечкових умов, у розвиненій західній країні з’явиться ціла купа майна без господаря. Факт? Безперечно. Чи може хтось націлитись на це майно? Ймовірно. А не може такого бути, що нотаріуси Фартмани з ним у змові? Не факт, але не виключено. Грошики роздадуть, а маєток і підприємства продадуть заздалегідь визначеній особі. І що для того треба зробити? Лише одне: завадити лохуватому німецькому звукоінженеру Ріхарду Шваненвальду стати Пферденкрупом. І мені неймовірно закортіло знати, хто у цьому зацікавлений і як далеко він піде у реалізації своїх інтересів?

Бетонка впадала у шосе Обухів – Васильків, як маловодна Раківка у широку Стугну. Я виїхав на асфальт, крутонув керма праворуч, проїхав кілометрів з десять і повернув на меншу дорогу, знов по праву руку. Це був Копачівський шлях, а село, яке дало йому назву, єдине з усіх зустрічалося у листах обер–лейтенанта Пферденкрупа аж два рази.

Голова сільради села Копачівка Василь Микитович Кукібний – мій давній знайомий. Якщо є хоч одна зачіпка, сподіваюся, він допоможе.

У Копачівці теж було. Їздив я колись туди у справах. І у голови в хаті бував. На третій чи четвертий мій приїзд жінка голови і каже: «Олексію Володимировичу, а ви що, не знаєте, що у селі не печуть хліба?» Я отетерів: «Ні, не знаю.» «Ви що, вже такий городський у тому Кийові стали?» — атакує мене пані Кукібна. «Я уроджений киянин» — виправдовуюся, не знаючи, за що. «Неправдочка ваша», — переконується у моїй провині головиха. — «У столиці так українською не говорять! Там по–руськи балакають. Якщо ви не з села, звідки ви тоді знаєте українську мову?» Я ж українець… Не вірить пані. Буцімто у столиці українці не живуть. Прийшлося паспорта пред’явити: «Місце народження – місто Київ»

Але висновки я зробив правильні – три «українських» і п’ять батонів на село везу.

Василь Микитович Кукібний за сільськими мірками людина непитуща. Колишній вчитель математики, обраний років двадцять тому головою сільради, він припав копачівцям до душі своєю порядністю, вихованістю та освіченістю. З тих пір його щоразу обирають, і правильно роблять. За СРСР я багато чув про народну інтелігенцію, але, якби не зустрів цієї людини, то і не знав би, чи вона існує, народна, та як направду виглядає.

Голова сільради зустрів нас, розчинив ворота, аби ми загнали нашого мустанга у двір, і запросив до хати.

Недарма я вчора йому зателефонував: господиня поралася біля плити, а пахло у хаті так, що захлинувся би слиною будь–який шеф–кухар київського ресторану.

Ґазда не питав мене, що ми питимемо. Це тема пройдена. Якось ми з кумом заїхали до нього взимку, холодні, як морожені пеленгаси , голодні й заморені. «У мене є коньяк, вино, шампанське та горілка. Але з морозу вам варто випити…тієї, що у мене в льосі стоїть»

Тією виявилася домашня самогонка найвищої очистки, перша ж чарка котрої плеснула по жилах гарячу хвилю, а від другої нас кинуло у піт. З тих пір кожного приїзду у пана Кукібного завжди знаходилася заповітна пляшечка з льоху, але ніколи не знаходився рецепт її вмісту.

Тільки не подумайте, що я п’яниця: так вже повелося, що зустрічають на Україні гостей на тільки хлібом–сіллю, а й тим, що «до хліба». Вчора я зустрічав, сьогодні – мене… Головне – не зачастити.

Василь Микитович — людина вихована. Начастував гостей, а тоді вже перейшов до діла. Звісно, про мільйони ми йому не розповідали: мовляв, виконуємо останню волю шановного дядечка. І про резони, чому почали шукати само з їхнього села.

— Марія, кажете? — замислився голова. – Джура у Німеччині була, Петренчиха – теж, так що романи з баронами крутити у Копачівці вони не могли, Маслова вже після війни приїхала…

— Так у нас її фото є, — простягнув я голові картку, на якій німець був у цивільному, а Марія – у блузі та жакеті.

— Цю жінку я не знаю, — покрутив головою Кукібний. І додав, побачивши розчарування на обличчі німецького візитера. – Я ж родом не з цього села, у вісімдесят другому приїхав за розподілом після інституту. Може, вона і наша, та до мене виїхала з села чи померла… Треба у діда Сашка попитати чи Семена Естрадиста… Вони з тридцять другого року: великі вже хлопці були, як війна почалася, повинні усіх пам’ятати…

— Яке дивне прізвище – Естрадист, — каже мій іноземець.