Array Array - Монолог самотнього мужчини

Зовнішній вигляд, зовнішній вигляд… Та чоловікові, який кохає, зранку, без макіяжу та зачіски, його жінка не менш бажана, ніж ввечері, а може – й більше. Довершена тілесно порожня дурепа мало кого з чоловіків зацікавить довше, ніж на одну ніч, якщо , звісно, у того чоловіка на шиї голова, а не макітра. Внутрішня сутність жінки – ось що важливо. Але якщо ти нафарбувалася для мене – сонечко, я тобі дуже вдячний!

І ще. Найбільша шльондра, яку я бачив у житті, виглядала, як справжня «тургєнєвская дєвушка». Думаєте, хоч один путній – запав?

Але довго думати про це часу не було – завтра у дорогу.

«Луаз», звісно, не такий комфортабельний, як «фольксваген», таж і їхати нам не на Берлін. Скільки там від станції метро «Позняки» до самого Обухова? Головне – поскочити південний міст з його обов’язковою вранішньою пробкою. А для цього треба проїхати цю споруду десь о сьомій, найпізніше – о пів на восьму, бо потім міст забере більше часу, ніж уся дорога після нього.

Якби ми їхали на Ріхардовому «фольксвагені», я би мабуть, нічого не помітив. Неслися б собі у потоці зі швидкістю 120–130 кеме на годину, як усі.

Взагалі–то я людина спостережлива. Далася взнаки робота в охороні. Колись, років десять тому, я змушений був там працювати, аби заробити на шматок хліба.

Так от, якби «волинка» могла розігнатися до ста тридцяти, я би і не звернув уваги на кольору свіжої трави «октавію», яка причепилася за нами майже від самого дому. Але уже на восьмидесяті мотор нашого всюдихода починав жалісно підвивати, отже сімдесят – наша нормальна крейсерська швидкість. А чого б «шкоді» так повзти? Повертаю на заправку – вони за нами. Скло тоноване, не розгледіти, хто там і скільки народу. Не виходять, скло ледь опустили, із заправником крізь цю шпарину розмовляють. Залили ми півбаку і поїхали. Ті весь час у прямій видимості теліпаються. Ви ж не думаєте, що на самохідній колясці Луцького автозаводу можна на шосе відірватись від авта, над яким ґрунтовно попрацювали німецькі конструктори? У мене — теж жодних ілюзій щодо цього. А Ріхард сидить, у вікно витріщився, либу давить. Не підозрює нічого. А я у здогадках гублюся: кому ж це ми цікаві стали?

У нашій делікатній справі сторонні особи нам ні до чого, думаю я і біля Нових Безрадичей звертаю з траси на розбиту другорядну дорогу, а згодом врубаю два мости і – на розвезений після зливи путівець. Гребеться наша «ластівка», тільки гуде, як «кукурузник», а ті сунулися – дзуськи, не по кліренсах вам наші маршрути!

А ми кілометри через півтора на бетонку виповзли. Кручу я баранку, а сам думаю. Мій німець тільки вчора приїхав. І з хати практично не виходив. Хіба що з’їздили ми удвох до братового гаража, туди – на Ріхардовій машині, назад — на братовій. Кликав я брата до себе на чарку, так він відмовився. Йому від гаражів додому – три хвилини пішки, а від мене ще на метро їхати…

Отже, вчора ми зі спадкоємцем були весь час разом і проговоритись стороннім не могли. Брат мій не в курсі.

Хіба що баронятко саме бовкнуло щось комусь у Німеччині чи десь по дорозі на Київ.

— Слухай, а ти лише гроші дядечкові та майно у спадок отримаєш, чи й титул також? – підморгую пасажиру.

— Чий замок, того й титул, — поважно заявляє мій пасажир.

— Виходить, якщо я забагатію і куплю цю вашу фортецю, я теж буду — барон?

— Ти будеш тільки власником замку, бо ти не є нащадком барона Рейнгольда–Зігмунда фон Пферденкрупа, який заклав замок у тисяча чотириста одинадцятому році, одужавши від поранення стрілою у сідницю, одержаного у Грюнвальдській битві.

— Ага, — прояснюю ситуацію. – Так ти, власне, поки що не барон, а лише претендент? Так би мовити, кандидат…

А сам думаю: мені тільки героїчного предка, у задницю пораненого, не вистачає. Але як гордо він про це говорить! Вони, Пферденкрупи, ще б на гербі прострілену дупу намалювали. Мужньо, мабуть, бився цей барон Сигізмунд, що йому стрілою у таке місце поцілили.

— Чуєш, — зиркнув я на претендента. – А ти переконаний, що більше ніхто не балотується на посаду барона?

Вилупився він на мене, як Сірко на новий ошийник. Ніхт ферштейн буцімто.

— Якщо не ти, може ще хтось претендувати на спадок?

— Ні, я останній чоловік в роду, та й те по жіночій лінії. А що?

— Чи багато людей знає про умови заповіту? – наче не чую його я.

— Ну, я, ти, Зільбершмідти у загальних рисах, юристи з нотаріальної контори «Фартман і партнери»… А що? – починає крутитися на сидінні німець.