Array Array - Монолог самотнього мужчини

Цього тільки не вистачало… Замість того, аби ловити рибу, смажитися на сонці, сидіти ввечері з давнім корешем біля вогню з пляшечкою та доброю рибною юшкою, я маю гасати не знати якими селами та містечками з якимось незнайомим Ріхардом і шукати пояснення «деяких обставин». Цей скнара німецький дядько не міг просто відписати небожеві гроші та майно і не пудрити людині мізки?

Вітя Шухер сказав, що я, якщо мені не шкода власної відпустки, можу пхатися шукати вітру в полі куди заманеться, свою він може перенести, у мене ж лишиться днів десять? – от і поїдемо на Рось.

Що тут поробиш? Якби у мене виникла така справа у Німеччині, до кого би я звертався? До знайомих. А там у мене тих знайомих — не Батиєва орда, а раз–два … Тобто, ці двоє. Ще — пара емігрантів, до яких ще невідомо, чи варто тепер звертатися.

Ані Шарм–аль–Шейх, ані Анталія з Хургадою цього року мені не світили, витрати через того Ріхарда не передбачалися – я дав згоду.

Якби людство не вміло шукати, воно давно би вимерло. Шукають усі. Хтось – легких хлібів (хтозна, чи є такі взагалі), інші — теплих країв або принаймні місць, котрісь – свою другу половинку.

І майже ніхто не знаходить бажаного. Один дошукується філософського каменю, а винаходить порох, другий – винюхує короткий шлях до Індії, а відкриває — Америку. Я вже не кажу про скарби Полуботка, бібліотеку Ярослава, оригінали «Іліади», «Слова о полку Ігоревім» чи «Велесової книги». Конструюють бізнес–плани західного штибу, а виходять старі, як світ, схеми «як обдурити податкову».

Пошуки врятують людство, бо у пошуках – рушійна сила життя. Талант знаходити – чи кара, з якого боку ще на те подивитись – дається одиницям за якісь тяжкі гріхи у минулих життях. Дороговкази, мапи, досвід батьків та програми ТБ на тиждень нам, по суті, ні до чого. Позбавте себе задоволення клацати пультом, гасаючи з каналу на канал, і розплануйте перегляд телевізора за допомогою дешевої газетки, придбаної у переході (нащо: до скриньки з десяток безкоштовних накидають?) – усе, край: ви – нещасна людина, і гризуть вас сумніви: а чи не пропускаю я чогось більш цікавого на інших частотах?

А якщо ви – митець, то знайти означає – вмерти.

І якби ми надибували свою пару без довгих пошуків, спроб і помилок, людство би повільно збожеволіло від нудьги під безперервний урочисто–бравурний весільний марш Крендельсона.

Найліпший алгоритм для людства, на моє скромне ІМХО, це – вигадати щось зовсім несумірне, як Індія в Америці, шукати його, вигадане, не знати де (хоч би й Індостан у Карибському морі), знайти таки щось геть зовсім інше, але врешті–решт змикитити, що твоя знахідка теж аж ніяк не зайва, і від неї можна дістати чимало користі. Як от від Латинської Америки: це вам і самба – румба – ча–ча–ча, і сомбреро з пончо, і Ерік (Ель–Терібль) Моралес плюс Антоніо Баррера, і команданте Че у береті, гаванські сигари, вулкан Попокатепетль, верхівки Мачу–Пікчу, товстун Марадона, геніальний Сікейрос, псевдофілософ Коельо, Маркес, Борхес, Кортсар, Альєнде (не Сальвадор), Ернандес, Нерво та, якщо вас цей реєстр не переконує, сам Едсон Арантес ду Насіменто, якого, мабуть, так ніхто давно не зве, і навіть онуки звертаються до нього не інакше, як дідусю Пеле!

А якби пан Кристобаль Колон натрапив таки на свою Індію у тих краях, що мало би людство у дебеті, крім купи дешевого червоного перцю, кориці та імбиру? Уявіть собі: взагалі не існує святкового Ріо з карнавалом, самбадрому, параду танцювальних шкіл, стадіону «Маракана», загадки золота інків [1] А без неї – і сучасної одеської поетичної школи! , пірамід, бразильської кави, аргентинського танго, мужніх гаучо і мачо, пустелі Наска; ніколи не народжувалися Ґаррінча та Евіта Перон? Шакіра та Джей–Ло з їхніми справжніми неповторними жіночними задками?

Та це ні в тин ні у ворота: хай пропаде він пропадом, той червоний перець, я погоджуюся на хмелі–сунелі та лавр благородний!

Пошук способів досягнення нестямної мети – от що головне.

Задача, яку поставив у заповіті барон Карл–Отто фон Пферденкруп перед небожем по сестрі та єдиним спадкоємцем, була проста й неймовірна: цей красивий документ з п’ятьма ступенями захисту (завірений, до речі, у нотаріальній конторі «Фартман і партнери»), з червоними печатками та голограмами, проголошував, що 99 відсотків рухомого та нерухомого майна барона (замок, броварня, винокурня, меблева фабрика, цінні папірен унд кошти на банківському рахунку) по смерті пана Карла–Отто перейдуть у власність пана Ріхарда Шваненвальда виключно за умови, що означений Ріхард знайде в Україні пані Марію (прізвища спадкодавець не пам’ятає), яку герр Пферденкруп покохав на усе життя, перебуваючи у названій країні під час Східної кампанії 1941–1945 рр., і передасть їй або її спадкоємцям (у разі її смерті) після того, як представниками нотаріальної контори «Фартман і партнери» буде встановлено, що це – само та особа, про яку йдеться, частки спадку розміром в 1 відсоток, що становить 1 млн. ойро.